Амбівалентність мови (логосу) в давньогрецькій філософії

Особливе значення для осмислення феномена (природи) мови має поняття логосу. Справа в тому, що становлення цього поняття увінчує перехід від міфології до філософії і тим самим відображає важливі зміни, які відбувалися як на боці змісту світогляду, так і на боці його когнітивної складової, в першу чергу мови. Про це свідчить різноманіття значень цього поняття, яке виражає водночас і слово, і розум, і вчення, і закон. Воно поєднує у собі і лінгвістичний, і абстрактно-раціональний аспекти.

Виникнення цього поняття виражає провідну тенденцію в розвитку мовної мисленнєвої діяльності і є піднесенням на якісно новий рівень розвитку здатності людського мислення до теоретизувань, що відбувалося в процесі абстрагування раціонального змісту слів (понять), відчуттєвого змісту уявлень і сприйняттів, які виражали сюжети міфу як початкової форми освоєння дійсності. Логос є результатом, а згодом і чинником подальшого розвитку абстрагуючої діяльності. В процесі такого переходу античні філософи, звертаючись до мови з метою осягнути основи буття, закони і форми мислення, нерідко ототожнювали мовні закономірності з онтологічними та логічними. Свідченням цього є узгодженість розвитку уявлень про світ і уявлень про мову. Справді, мова і мовна діяльність, будучи найближчою умовою, безпосереднім середовищем, в якому перебігало життя людини, впливала на можливості світосприйняття, в тому числі на уявлення про світобудову. По суті, відбувався взаємозумовлюючий (взаємозв’язаний) процес. Світобудова розглядається крізь призму мови, а будова мови – крізь призму світобудови. Тому не випадково ранні філософи позначали терміном «космос» як мовний текст, так і структуру впорядкованої світобудови. Так, Демокріт говорить про вірші Гомера, як про κόσμος έπέων, порядок слів, в якому проявляється божественна природа; тим же словосполученням позначена мова божества в поемі Парменіда «Про природу». Божественна мова відображає правильний порядок речей – звідси й ідентичність понять.

На цю особливість, а саме уподібнення мови і мовної діяльності космогонічним процесам, цілком виправдано звертає увагу М. П. Грінцер. Маючи на увазі мову, він говорить, що спочатку вона була незначимою та нерозрізненою і лише потім поступово були виокремлені слова, які в своєму змісті стали зрозумілими для нас символами речей. Це ж стосується і самого світу. Він спочатку уявлявся як певне синкретичне ціле, тобто нероздільне, недиференційоване, нерозчленоване утворення, а згодом відбувається його розрізнення і структурування, внаслідок чого виникають перші категорії, що розділяють, «членують» буття .

Ключове значення для філософського пояснення мови мала тематизація феномена мовного знака, осмислення якого одразу набуло суперечливого характеру, що виразилося у витлумаченні проблеми природи найменування. Суперечливість має різні форми і проявляється в подвійності витлумачення імені власного, що спостерігається уже в дофілософських текстах, зокрема в поемах Гомера. Так, з одного боку, ім’я Одіссея співвідноситься з дієсловом «горювати», а з іншого – із семантично полярним йому словом «гнівливий». Подібне протиріччя має місце і у фрагментах Геракліта. ............