Четверте покоління школи „Анналів”

В 90-ті рр. ХХ ст. французька історіографія увійшла в досить складному становищі. Попередня критика школи „Анналів” звела нанівець лідерство останньої, натомість посилилися занепадницькі тенденції та зневіра в когнітивну можливість історії.

Серед філософських напрямків, які найбільше вплинули на формування французької історіографії 90-х рр. були постмодернізм (постструктуралізм) та так званий «лінгвістичний поворот». «Лінгвістичний поворот», або ширше вивчення всіх форм опосередкування між істориками та їх об’єктами дослідження, торкнувся всіх областей «нової історії»[1].

Історики змінили свої уявлення про співвідношення між текстом і контекстом, матеріальною і символічною реальністю, сучасним і минулим. Водночас, як пише Л. Рєпіна, «руйнівна діяльність постмодерністської програми розчистила нові шляхи пізнання світу»[2].

Вченні, що не залишалися байдужими нових філософських віянь і водночас не втратили віру в історію як науку, намагалися дійти спільного знаменника та виробити нову теорію історичного знання.

На рівні епістемології ці зміни призвели до чергового перетасовування академічного поділу праці, особливе місце в якому посіло вивчення культури. Тоді як для соціальних наук увага до мови була новою, різноманітні підходи до культури від самого початку характеризувалися увагою до неї. Різноманітні структуралістичні підходи у лінгвістиці й культурології стали підставою для постструктуралізму. Тому в історії поворот до мови був водночас поворотом до культури[3].

Серед нових різноманітних історичних напрямків, що в центр уваги ставлять культуру, принаймні два широко представленні у Франції. Це культурна (культуральна) історія, розроблювана Р. Шартьє, та інтелектуальна історія ( Ж. Ревель).

Пошуки нових методологічних підходів спричинили новий «бум» інститутотворення в 90-ті рр., на які припадає пік формування нових науково-дослідницьких центрів, періодичних органів та неформальних дослідницьких груп, кожен з яких постулює свою програму історичного дослідження.

Тим чи іншим чином, але всі ці процеси відбувалися навколо Школи вищих досліджень соціальних наук – від самого початку форпосту школи «Анналів». Можливо, саме це дає підстави деяким дослідникам говорити про відродження школи «Анналів» в четвертому поколінні (наприклад, В.Бабінцев).

Загалом погоджуючись із такою думкою, хотілося б лише зауважити, що анналівська традиція Школи вищих досліджень соціальних наук втілює себе не так в методологічних принципах написання робіт, як в практиці організації дослідницької роботи. Але в цьому сенсі варто говорити не про відродження, а про тяглість традиції, які фактично ніколи і не переривалися. В кінці ХХ – ХХІ ст. ці традиції лише вийшли на новий етап свого розвитку, що дає підстави говорити про початок ери спільних досліджень в руслі, школи «Анналів» четвертого покоління.

Відповідно до цієї нашої думки, вважаємо за потрібне в цьому розділі роботи висвітлити діяльність саме Школи вищих досліджень соціальних наук у Франції.

У наші дні Школа вищих досліджень соціальних наук – EHESS (L’ école des hautes ètudes en sciences sociales) залишається одним з провідних науково-дослідних інститутів Франції. ............