ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................4

1.Типологія діалогічних дискурсів……………………......................................6

2. Типи дискурсів і формування їхніх векторів..................................................11

3. Способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей................17

Висновки ..............................................................................................................20

Список використаної літератури..........................................................................21

ВСТУП

Існує велика різноманітність комунікативних навичок та вмінь, які без сумніву є корисними і необхідними кожному бажаючому встановити вербальний зв’язок, продовжити й розвинути комунікацію. Вони відіграють важливу роль в реалізації процесу спілкування, забезпечують зв’язанність текстів найрізноманітніших жанрів, від доброзичливого глузування один над одним та невимушеної балаканини до офіціальних інтерв’ю й судових допитів. Саме дискурс відображає комунікативний феномен, що складається з деяких сукупностей висловлень, які породжують текст, і таких когнітивних компонентів, як знання, думки, цілі.

Питання про визначення дискурсу продовжує хвилювати багатьох вчених-лінгвістів. Існують протилежні думки щодо диференціації усього дискурсивного масиву мови, що обумовлює метонімізацію терміну “дискурс”.

Дискурс (лат. aiscursus - міркування, фр. awcours - промова, виступ) - сукупність висловлень, які стосуються визначеної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з даною проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлення, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті і структурі відображають часовий аспект, інтеракції між партнерами, які творять даний тип дискурсу, а також простір, у якому він відбувається, значення, які він створює, використовує, репродукує або перетворює [1, 26].

Французька школа дискурсу (Э.Бенвеністе і його послідовники) визначає в ньому два основних аспекти: висловлений і висловлюваний; перший стосується того акта висловлення чогось (мова, записування), що відбувається тут і зараз, а другий - того, про який говорять, чи визначеної фабули або історії (reeit), що презентується як безособова, відносно самостійна, зі своїми елементами цілісність. Категорія дискурсу набула більш широкого теоретичного значення в 60-х XX ст. у Франції, звідкіля поширилася в інші країни. Вона включила елементи структуралізму, етнолінгвістики і частково пов'язаних з нею таких напрямків, як дискурс-аналіз, психоаналіз, російський формалізм, теорія ідеології Л.Альтюсоера і прагматика.

У сфері мовознавства за заснування теорії дискурсу береться правильне твердження про недостатність аналізу мови як системи. Розширення проблематики дискурсу здійснив французький філософ М.Фуко. Він зв'язав лінгвістичні аспекти дискурсу з проблематикою створюваною різними дискурсами понятійної і логічної структури, яка ними починається, розгортається, чи видозмінюється або усувається. Теорія дискурсу визначає різні типи: дискурс політичний, правовий, філософський, художньо-літературний і ін. У межах окремих дискурсів іноді визначають так звані архетексти, або конститутивні дискурси, які окреслюють і визначають дискурси, похідні і вторинні.

Теорія дискурсу, як правило, керується переконанням, що, незважаючи на їхні різновиди, велику кількість типів, різниць дискурсу, у них діють правила, які визначають історичні способи взаєморозуміння людей між собою і їхні пізнавальні можливості. ............