Класифікація психічних хвороб
З початку розвитку наукової психіатрії пропонувалася безліч класифікацій психічних хвороб, що відбивають різні точки зору щодо природи розладів психічної діяльності. Принципи їхнього групування в основному йшли коріннями в класифікацію хвороб у загальній медицині, але зберігали при цьому свої особливості. Причиною неоднозначного підходу до нозологічної проблеми в загальній медицині й у психіатрії стало насамперед неоднакове співвідношення між порушеннями функції й морфологічних змін в органі або системі органів. Відомий вітчизняний патолог І. В. Давидовський, маючи на увазі соматичну медицину, затверджував, що хвороба - це комплекс патологічних процесів, що дають ті або інші досить характерні й у той же час динамічні клініко-анатомічні картини. На відміну від цього в більшості випадків психічних захворювань клініко-анатомічні паралелі відсутні, і діагностувати психічну хворобу на підставі дослідження неможливо. Таким чином, у психіатричному діагнозі випадає патологоанатомічний критерій, що має важливе значення для диференціації й діагностики хвороб у соматичній медицині.
Кожна психічна хвороба, подібно соматичної, несе в собі біологічний радикал: фактор спадковості, патофізіологічні механізми порушень вищої нервової діяльності, безпосередні впливи навколишнього природного середовища. Але психіатрія відрізняється від інших клінічних медичних дисциплін тим, що вона особливо акцентує соціальні відносини людини. Зв'язку людини з навколишнім середовищем, пише французький психіатр Анрі Ей (1900-1977), не обмежуються законами природи, але визначаються культурою, тобто цінностями, які утворять структуру мислячої істоти. Система відносин людини в суспільстві - це не тільки проблема його пасивної адаптації до навколишнього середовища, але і його здатність робити вільні вибори своїх учинків і поводження: я сам вирішую, і це відкриває дорогу до моєї волі. Суть психічної хвороби полягає в тім, що вона обмежує волю діяти за своїм вибором.
Пряма й безпосередня залежність психічної патології від культурних цінностей і традицій суспільства, соціальних відносин, етичних і моральних норм веде до того, що загально медичні, клініко-біологічні критерії психіатричного діагнозу часто уступають соціально-психологічним і психопатологічним. Центр ваги в розумінні етіології й патогенезу психічного захворювання зміщається від механізмів впливу зовнішніх природних факторів до індивідуальних властивостей особистості людини в системі суспільних відносин. Відповідно до цим традиційний для загальної медицини етіологічний принцип класифікації хвороб у психіатрії виявляється розмитим, і реалізувати його можливо лише у відношенні до кола типових екзогенних психозів: інфекційних, інтоксикаційних. При гострій і грубій поразці мозкової діяльності в психічній хворобі з усією виразністю виступає етіологічний фактор, установлюються клініко-анатомічні паралелі, і захворювання здобуває всі головні властивості, властивому поняттю хвороби в загальній медицині. Але ті ж екзогенні шкідливості у випадку менш грубого, хронічного впливу на організм людини викликають зміни в психічній діяльності, у яких складно переплітається роль різноманітних видових і індивідуальних його властивостей: спадкоємних, фізіологічних, психологічних, особистісних. ............
