План

1.  Форми комічного у мистецтві

2.  Сенс трагічного конфлікту

3.  Тотемізм – міф – мистецтво

4.  Карнавальна культура від Середньовіччя до Новітніх часів

5.  Мода як форма естетичної діяльності

6.  Свято як естетичний феномен

7.  Герменевтична концепція мистецтва Г.Г. Гадамера

8.  «Відкритість» і «недовимовленість» в мистецтві

9.  Наявність мистецтва у доісторичної людини

10.  Людська особистість – головний предмет мистецтва Відродження

11.  Реалізм у творчості В.В. Верещагіна

12.  Поєднання романтизму і реалізму в творчості Вєніціанова

13.  Інтерпретація сновидінь в сучасному мистецтві

14.  Вплив ідеї інтуїтистів на мистецьку практику

15.  Місце праці І.Я.Франка «Із секретів поетичної творчості» для розвитку української естетики

16.  Український естетичний дискус к.ХІХ – п.ХХ ст

17.  Особливості вітчизняної естради в Україні

Список використаної літератури

Форми комічного у мистецтві

Становлення комічного відбувалося в умовах давньогрецької культури на перехресті надзвичайно яскравих міфологічних джерел, мистецької практики й теоретичних обгрунтувань. Назва ця походить від грец. сотісох – веселий, смішний. Комічне, як і трагічне, має міфологічні джерела і пов'язане з життєстверджуючим, оптимістичним світосприйманням бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія. Щодо мистецької практики, то привертає увагу той факт, що навіть у, ХХ ст. триває своєрідне відкриття саме авторів комічних творів. Йдеться про спадщину Менандра – видатного комедіографа доби еллінізму.

Отже, мистецька практика щодо втілення комічних суперечностей розпочалася з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів.

Теоретичне осмислення комічного також має тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного (Кант), псевдозначного і значного (Гегель), безкінечної доцільності і безкінечного свавілля (Шеллінг).

На межі XIX і XX ст. з'являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції людини на комічне.

У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об'єднує різні форми сміху (іронічного, гумористичного, радісного, злісного тощо). Комічне має різно- манітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоча, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. ............