Вступ

Нова економічна політика є однією з проблем, що постійно звертають увагу дослідників і осіб, що вивчають історію України. Після 7-літнього періоду воєн і революцій новий більшовицький уряд, що ще не мав досвіду керування країною в умовах мирного господарського будівництва, зміг в період політичної кризи весни 1921 р. виробити економічну політику, що дозволила за короткий термін відновити економіку і почати подальший успішний її розвиток Відмова західних країн у наданні кредитів, що нагромадилася за роки громадянської війни й інтервенції, змушували Радянську державу робити ставку на внутрішні ресурси. Головним завданням тепер було відновлення зруйнованої економіки, підведення економічної основи під Радянську владу.

Сильна розруха, результат 7 років безперервних воєн, відкинули економіку країни на кілька десятиліть назад. От кілька цифр, що дають уявлення про внутрішнє становище країни: загальний обсяг промислової продукції упав у 7 разів. Виплавка чавуна була в 2 рази менше, ніж у 1862 році. Через відсутність палива більшість підприємств не діяло. Бавовняних тканин вироблялося в 20 разів менше, ніж у 1913 році. Виробництво зерна скоротилося вдвічі. Значно скоротилося поголів'я худоби. У країні не вистачало хліба, картоплі, м'яса, олії, цукру, інших необхідних продуктів харчування. Величезними були непоправні людські втрати: з 1914 року загинуло 19 млн. чоловік. Тривала війна, розруха позначилися на соціальному складі країни: у 2 рази зменшилася чисельність робітничого класу (у Петрограді - у 4,3 рази).

Активна частина робітників виконувала роботу управління, займала посади в органах Радянської влади; до 30% робітників пішло в села, рятуючись від голоду. Процес декласування ставив під загрозу соціальну базу Радянської влади.

У той же час у селі усе яскравіше виявлялося невдоволення політикою воєнного комунізму. Якщо під час громадянської війни селяни (а них було в той час 80% від усієї маси населення) мирилися з продрозкладкою, як явищем вимушеним - натомість вони одержали землю, захист від загарбників, волю від поміщиків, то тепер в умовах миру система воєнного комунізму прийшла в розріз з інтересами селянства.

Політикою воєнного комунізму були незадоволені й у місті: міському населенню не подобався зрівняльний розподіл продовольства, трудова повинність і ін. У результаті з'явилася тріщина в спілці робітничого класу і селянства - основи Радянської влади. Спалахнули заколоти за участю селян-середняків.

Селянство, що не бажало більш миритися з продрозкладкою, усе голосніше виражало протест, найбільш гострою політичною формою якого стали заколоти проти Радянської влади в Тамбовській губернії, Сибіру, на Україні. Це стихійне невдоволення радянською політикою Ленін вважав найбільшою небезпекою для нового ладу. Воно свідчило про виникнення такого антагонізму в суспільстві, котре не можна було усунути застосуванням військової сили.

З закінченням громадянської війни політика "воєнного комунізму" зайшла в кут. Необхідність зміни політичного курсу усвідомлювалася більшістю як керівництва, так і рядових членів партії. Однак при цьому одні вважали, що для виходу з кризи треба удосконалювати стару політику і з її допомогою будувати соціалізм, а інші пропонували нові шляхи. ............