ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОТРИМАННЯ ЗА КОРДОНОМ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНИХ ТА КОМЕРЦІЙНИХ СПРАВАХ
Далеко не в усіх випадках сторони судового процесу мають докази, необхідні для встановлення фактів, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення. Процес виявлення та збору необхідних для розгляду справи доказів не завжди обмежується рамками складання позовної заяви та попередньої підготовки справи до розгляду. Значною мірою практика доказової діяльності у цивільних та господарських справах стикається з моментами, коли необхідні для вирішення справи або обґрунтування правової позиції докази перебувають за територіальними і юрисдикційними межами України. При цьому процес отримання доказів у спорі, що включає іноземний елемент, є значно складнішим і здійснюється через задіяння спеціального міжнародно-правового механізму, який базується на міжнародних конвенціях. Йдеться, перш за все, про Гаазьку конвенцію про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. (далі — Конвенція), що є чинною для України.
На жаль, у вітчизняній літературі проблематиці отримання за кордоном доказів на підставі застосування механізмів згаданої Конвенції приділялося недостатньо уваги і відповідних спеціальних наукових доробок практично немає. Зазначена проблема зачіпалась у контексті дослідження інституту доказів та доказування в міжнародному цивільному процесі.
Докази, за своєю природою, у силу об'єктивних чи суб'єктивних обставин, можуть знаходитись як у межах територіального округу конкретного суду, так і поза такими, в тому числі і на території інших держав, у зв'язку з чим набуває гостроти питання щодо обрання механізмів отримання таких доказів. Альтернативних варіантів є декілька. З одного боку, суд, ігноруючи «феномен» національних кордонів, може в рамках реалізації відповідних процесуальних процедур зобов'язати сторону самостійно здобути відповідний доказ незважаючи на його місцезнаходження та юридичні проблеми його отримання. Однак у кінцевому результаті цей певний нігілізм може призвести до конфлікту суверенітетів держав. З іншого боку, відповідна процедура отримання доказів може здійснюватися з дотриманням встановлених порядків та суверенітетів держав на засадах взаємодопомоги з використанням національних механізмів збору доказової бази. Ефективність державного апарату, на який покладається обов'язок виконання відповідних запитів та клопотань іноземних органів щодо збору доказів, значно зростає при переході від добровільного до юридично обов'язкового підґрунтя таких відносин**.
Отже, у світовій практиці склалися два основних способи отримання доказів за кордоном: 1) судовий, пов'язаний з безпосередньою чи опосередкованою участю судових органів двох держав у здійсненні діяльності, спрямованої на отримання доказів та 2) позасудовий, коли самі сторони власними силами організовують пошук і збір доказів та доказової інформації та території іншої держави.
Разом з цим, збір доказів за кордоном самим судом чи за його посередництвом (судовий спосіб) здійснюється, як правило, з використанням міжнародно-правового механізму, передбаченого двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними договорами.
Головне місце в цьому механізмі, на сьогодні, посідає Конвенція, ратифікована Україною згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 р.
Зазначена Конвенція ратифікована більш як 40 країнами світу, а тому деякі дослідники говорять про набуття нею універсального характеру, зазначаючи, що вона містить певний загальновизнаний стандарт (модель).
Перш за все варто відзначити, що Конвенція, що діє замість конвенцій з питань цивільного процесу від 17 липня 1905 р. ............
