Плани та методи клінічних досліджень

1. Основні методи рандомізації

Одним з основних положень дизайну клінічного дослідження є рандомізація, тобто процес випадкового розподілу варіантів досліду між об'єктами.

Розподіл варіантів лікування у випадковому порядку не може бути досягнутий шляхом безладного відбору. Якщо в процесі відбору бере участь людина, ніяка схема відбору не може вважатися по-справжньому випадковою.

Відомо з практики, що якщо у учасників дослідження з'являється можливість впливати на результати дослідження, то ця можливість обов'язково використовується. Задача рандомізації саме і полягає в тому, щоб забезпечити такий підбір хворих, при якому контрольна група відрізнялася б від експериментальної тільки методом лікування.

Слово «випадковість» в його звичайному розмовному значенні застосовується до будь-якого методу вибору, що не має певної мети. Проте вибір, що проводиться людиною, не є випадковим в строгому значенні, оскільки на практиці він не вибирає однаково часто ті події, які можна вважати рівноімовірними.

Існує тільки один спосіб отримати процедуру істинно випадкового відбору – скористатися яким-небудь незалежним від людини методом, наприклад, використовувати датчик (або таблицю) випадкових чисел.

Так, проста рандомізація була заснована на прямому використанні такої таблиці. Числа в таблиці випадкових чисел згруповані так, щоб імовірність для кожного з однозначних чисел опинитися в будь-якому місці таблиці, була однакова (рівномірний розподіл).

Крайній лівий стовпчик таблиці є номером рядка, верхній рядок – номери згрупованих по 5 стовпчиків. Довільно вибираються початкова точка (перетин рядка з якимось номером і стовпчика (або стовпчиків) у залежності від того, скільки знаків має бути у випадкових числах, які необхідно отримати) і напрям руху. Кількість пацієнтів, яких необхідно розсортувати за групами, визначає, які числа відбиратимуться: при n<10 тільки однозначні числа; при n = 10-99 – двозначні і т.д.

Наприклад, для розподілу 99 пацієнтів у три групи вибираємо початкову точку на перетині довільного рядка і двох сусідніх стовпчиків, а також напрямок руху. Вибираємо двозначні числа. Зустрівши числа 1-33, розмістимо чергового пацієнта в першу групу, числа 34-66 – у другу групу, 67- 99 – у третю.

Для розподілу на дві групи можна діяти так: зустрівши парні номери, відправляти чергового пацієнта в першу групу, а непарні – в другу. Проте такий метод може привести до формування різних за чисельністю груп.

Не має цього недоліку метод послідовних номерів. Кожному пацієнту привласнюють номер, що є випадковим числом з таблиці випадкових чисел. Потім ці номери ранжируються в порядку зростання і відповідно до вибраного правила розподіляють методи лікування.

Наприклад, для розподілу на дві групи: парні номери в ранжированому ряду – перша група, непарні – друга. Проте число пацієнтів у групах врівноважується тільки до кінця процедури рандомізації.

Метод адаптивної рандомізації підтримує рівну кількість пацієнтів у групах протягом всієї процедури рандомізації. В загальному вигляді така процедура припускає, що на початку лікування пацієнти розподіляються рівноімовірно, потім перед тим, як визначити, до якої групи віднести чергового пацієнта, оцінюється чисельність вже створених на даний момент груп. ............