Полемічна проза Київської Русі XV— XVI ст.
ВСТУП
В західноєвропейських країнах, вважається, ренесанс себе вичерпав на рубежі XVI— XVII ст. А потім розпочалася епоха бароко. В Україні (з запізненням років на ЗО—50) — те ж. В часи Богдана Хмельницького спостерігаються останні вияви ренесансного стилю в літературі. На його нивах тоді вже повівали барокові вітри. Подібні процеси, але з деякими ускладненнями, відбувалися і в інших літературних жанрах, зокрема — в прозі.
Ускладнення в становленні і розвитку ренесансної прози пов'язані насамперед із винайденням друку. Бо перша друкована продукція найбільшою мірою була наближена до прози[1].
Винахідник книгодрукування — німецький інженер Йоганн Гутенберг (бл. 1399—1468). Його винахід знаменував собою справжній переворот у розвитку людської цивілізації. На рубежі другого й третього тисячоліть були модними визначення найбільших досягнень минулого тисячоліття. Американці назвали таким досягненням саме винахід Й. Гутенберга. Сперечатися з ними навряд чи можна, бо друкування прискорило насамперед поширення інформації. А хто володіє інформацією, той володіє світом...
В український світ друкована книга вперше прийшла від друкаря у 1491 й пізніших роках опублікував у Кракові кілька навчальних книг для нижчих шкіл України й Білорусії ("Осьмигласник", "Часословець", "Псалтир" та ін.). Церква запримітила в книгодрукуванні "єресь" і в наслідку Фіоль постає перед судом, але рятується втечею. Через чверть століття справу Фіоля продовжив Франциск Скорина—-білоруський і український гуманіст, який у 1517 році видав "Псалтир", згодом — "Біблію", збірник молитов "Мала подорожня книжиця" та ін. Мова цих видань — церковнослов'янська ("Псалтир", молитви) або старокиївська ("Біблія")- Отже, ренесансним у них було тільки книгодрукування, а все інше — продовження середньовічної традиції, за якою релігійна література поступово втрачала свій художній (монументальний, орнаментальний) шарм, а сприймалася тільки як своєрідний обряд. Дух ренесансу: в такі книги став проникати разом із наближенням їхньої мови до народної, української. Безсумнівним шедевром тут стало українізоване "Пересопницьке Євангеліє" (1556—1561), в якому вжито багато таких слів, що стали українською літературною нормою. Ця книга до сьогодні сприймається як своєрідний символ українства, внаслідок чого присягають на ній, починаючи з 1991 року, навіть президенти незалежної України.[2]
Друкарську діяльність в Україні продовжував і росіянин Іван Федоров (? —1583). Переслідуваний у Москві владою за друк як "єресь", бо в ньому виявлялося нібито "схиляння" перед "литовським" Заходом, він протягом своїх останніх років друкарську кар'єру продовжив у Львові й Острозі Тут він опублікував навчальні книги "Апостол" і "Буквар" (1574) та канонічну (церковнослов'янською мовою) "Острозьку Біблію" (1581)'. Це останнє видання, звичайно, консервувало богословське середньовіччя, але воно сприяло створенню й популяризації так званих народних, "учительних євангелій". За основу в них бралися канонічні біблійні тексти, але виклад їх збагачувався народною мовою, що було рисою ренесансної епохи[3]. ............
