Рослинна символіка
ВЕРБА. „Де срібліє вербиця...”
Цвіт верби – прекрасне і зворушливе диво природи. У народних піснях звучить закликання до дерева:
Не стій, вербе, над водою
Рано – рано!
Не стій, вербе, над водою
Та ранесенько.
Розвий, вербе, сімсот квіток
Рано – рано!
Розвий, вербе, сімсот квіток
Та ранесенько!
Пухнасті вербові котики – як вражаючий символ краси. Навесні вони тішать надією і звеселяють наше серце. Їх дарують коханим. „Зацвіла верба – прийшла весна”, кажуть у народі. Вербового квіту ждуть, як самої весни.
Ніжна вісниця ранньої весни зворушила вразливу і мудру поетичну душу Максима Рильського:
Вербова гілка зацвіла
У мене на столі,
Як символ сонця і тепла,
Ще схованих в імлі,
Як знак зеленої весни,
Котра ще в далині.
Як знак, що щастя сад рясний
Даровано мені.
Верба здавна одне з найпоширеніших дерев на Україні, одне з найулюбленіших в народі. Здавна супроводжує вона людські поселення і оселі. Нею обсаджували ставки, береги річок, дороги. І в цьому наші предки бачили безпосередню господарську доцільність. Верби укріплюють береги, стримують зсуви, а в посушливих місцевостях зупиняють піщані заноси. В усіх місцевостях України колись такими поширеними були тини з верболозу, а то й вербовий живопліт. Згадаємо пісенне „В кінці греблі шумлять верби, що я посадила...” До речі, для цього досить було вбити в землю вербовий кілок чи прутик. Дуже часто дерева проростали від вроненої палиці чи гілляки. „Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, - каже Килина в „Лісовій пісні” Лесі Українки.
Народна мудрість давно завважила: де ростуть верби, там чисті джерела води. „Ой у полі вербиченька, там стояла криниченька”, - співається у народній пісні. Або: „Ой на городі під вербою стоїть колодязь із водою”. І справді, з давніх-давен криниці копали під вербою. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села. „Де срібліє вербиця – там здорова водиця”. Річ в тім, що верба – природній фільтр усіляких домішок. У річці воду для пиття теж брали під вербою. А де копали колодязі на дно клали вербову дощечку, а невеличку, завбільшки з долоню, - у відро з водою. Це дезінфікує воду, поліпшує смакові якості, надаючи їй „вербового духу”, що його утворюють смолисті речовини.
І спостережлива народна мудрість помітила: „Де вода, там і верба, а де верба. там і вода”.
Здавна уславлені у нашому народі й вербові вироби. Колись з цієї деревини виготовляли легкі й надійні вербові човни, олійниці, корита. З верби білої виготовляли кобзи і бандури. З вербових дощок або з колод – довбанок робили вулики, майстрували дерев’яні ложки. Лоза використовувалась при виготовленні ясел для худоби, при будівництві кошар, кліток для дрібної домашньої живності. А яка то радість була для кожного сільського хлопчака самому зробити вербову дудку, що видавала такі чарівні, ні з чим незрівнянні мелодії! „ Іграв би іграв на сопілочці вербовій тужливу мелодію без слів” (І. Франко).
Лозоплетіння особливо було поширене на Україні. В XIX столітті плели рибальське знаряддя, деталі одягу, іграшки, речі обрядового призначення, коші, кошелі, коробки-„сілачки”, кошелики-хлібниці. Для цього існували спеціальні артілі.
Наші пращури – древні слов’яни вважали вербу священним деревом. ............
