СИМВОЛІЧНІ СТРУКТУРИ ДАВНЬОЇ ДРАМИ В КОНТЕКСТІ ПСИХОАНАЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ З.ФРОЙДА
Інтерес до неусвідомлених психічних процесів у літературознавстві на межі ХІХ-ХХ століть сприяв зверненню до теорій психоаналізу. Як зазначає Н.Зборовська, "Критика класичного психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії, тілесності) або духовності (слова, логосу) зумовили унікальні зрушення в літературній інтерпретаційній методології" [1; 9].
Психоаналітична критика починається з праць Зиґмунда Фройда і має прикладний характер. Особливе значення для розвитку психоаналітичної теорії мистецтва та літератури мали такі дослідження психоаналітика, як "Інтерпретація снів" (1900), "Леонардо да Вінчі і пам’ять його дитинства" (1908), "Достоєвський і батьковбивство" (1928), "Галюцинації і сни у "Ґрадіві" Єнсена" (1907).
У світогляді З.Фройда поняття науки і релігії протиставляється. Релігійний світогляд трактується як інфантильний, релігія тлумачиться як невротичне захворювання людства [5; 639]. Тож із точки зору психоаналітичних концепцій, багаточисленні біблійні алюзії, символи, образи, сюжети літературних творів можна розглядати як ідентифіковані в символічній формі витіснення індивідуальних чи колективних переживань інфантильного характеру.
Драматичний твір, що може фіксувати зародження, розвиток і розв’язання невротичного конфлікту, вияви людського божевілля, відображати процес становлення особистості, відтворювати художньо-образні моделі психічних структур людини тощо, на наше переконання, є унікальним матеріалом для застосування психоаналітичних методів.
У цій статті маємо на меті, опираючись на концептуальні положення класичного психоаналізу щодо структури психічного апарату людини, проаналізувати семантику образів та символічних моделей Макро- і Мікрокосмосу драматичних творів епохи Бароко.
Розщеплення цілісної психічної системи під впливом витіснення якогось змісту зумовлює виникнення різних психічних інстанцій, позначених у З.Фройда як Воно (неусвідомлене), Я (передусвідомлене) і Над-Я (усвідомлене) [5].
Образна картина Макро- і Мікрокосмосу, що відображена в бароковій драмі, як і описана З.Фройдом модель психічного апарату, теж має трирівневу структуру. Сценічний простір у таких давніх драмах, як „Дhйствие на Рождество Христово", "Торжество Єстества Человческого", "Царство Натури Людской", "Мудрость предвhчная", "Властотворній образ Человhколюбія Божія" та ін., умовно поділяється на три яруси: верхній символізував небо, середній – землю, нижній – пекло.
Якщо аналізувати художні моделі давньої драми в контексті психоаналітичних теорій, можна припустити, що психічну структуру Над-Я в бароковій драмі репрезентовано верхнім ярусом – небом. Перебування героя драми в небі уможливлює лише його психічне буття, виключаючи тілесне. В небі править і карає Бог-отець. Відсутність у більшості текстів давньої драми зображень Бога можна пояснити біблійним твердженням про те, що людина не повинна намагатися ні в якій формі створювати образ Божий. Як зазначає Еріх Фромм, "одним із аспектів цього припису є, безсумнівно, табу, що оберігає здатність Бога навіювати страх і благоговіння. ............
