Становлення «нового раціоналізму» Е. Мейерсона
Очевидно, відому роль у формуванні специфічних моментів концепції Мейерсона зіграли факти його біографії. Якщо неокантіанці минулого були або математиками за освітою, або групувалися навколо математичних шкіл, а позитивісти «другого покоління» - фізиками, або, знов-таки, людьми «біля цієї науки» - навіть Гельмгольц був не стільки біологом, скільки, у нашім розумінні, біофізиком - то Мейерсон почав свою наукову кар'єру як хімік, він працював у Німеччині в лабораторії знаменитого Бунзена, а потім, уже у Франції, у також відомого у той час хіміка Шютценбергера. Чому ця деталь представляється важливої? Ті три філософських напрямки, які були згадані вище, безпосередньо зайняті методологією наукового знання («філософія життя», частково, у модусі заперечення науки, однак, легко показати, що в Бергсона, принаймні додатково, мова йде про методологію безпосередньо, у ключі розвитку, або доповнення онтологічного компонента методології науки). Але які проблеми були ключовими для кожного із цих напрямків? Для неокантіанців була проблема продуктивної, що конструює роботи розуму. Питання про «об'єктивність» знання в традиційному змісті для математика мало цікавий - у математичному плані, як предмет математичного дослідження, існує все те, що не суперечить деяким вихідним аксіомам, і дійсно те, що можливо. Що ж всерйоз цікавило математиків, так сказати, в «мета теоретичному» аспекті? Для XIX і початку XX століття це - проблема єдності їхньої науки, що болісно загострилася після появи нових геометрій і що почала переборюватися з появою теорії груп. Не джерело математичної творчості представляється у фокусі уваги неокантіанців, а оформлення цієї творчості, правила функціонування й розгортання математичної конструкції, що вони зводять до рангу загальнонаукової теоретичної конструкції.
Інший акцент інтересу у фізиків. Криза, пов'язаний із втратою наочності об'єкта й крахом поважних класичних теорій (воістину щодо цього для фізиків початку нашого століття «порвав зв'язок часів», говорячи гамлетівськими словами), головною проблемою було, так сказати, знайти ґрунт під ногами, відшукати скільки-небудь твердий базис знання, щось «безпосередньо очевидне», якусь нову «реальність», що-небудь «безсумнівне», тому що така «досвідчена» наука, як фізика, не могла витати в хмарах абстракції, як це пристало математиці. Тому позитивісти другого (і частково третього) періодів зайняті спробами редукції теоретичних конструктів до безперечного «реальності» (обертає на себе увага в цьому плані факт, що «антиметафізична» установка Е. Маху і його школи привела зрештою до нового «метафізиці» елементів), а їхні спадкоємці, начебто А. Пуанкаре, питанням про «демаркацію» досвідченої науки й «усього іншого», що, як неважко бачити, має ту ж основу. Зрозуміло, що подібного роду завдання виправданий як предмет дослідження тоді, коли фізичний об'єкт почав «розпливатися», а предмет фізики став ховатися в тумані математики.
Біологи ще не забралися на початку століття на такі вершини абстрактного мислення. Теорія спробувала освоїти проблему розвитку - але шляхом виключення цієї проблеми з компетенції теоретичного мислення біолога. Справді, теорія катастроф Кюв'є - це «кентавр», головна частина якого - стара «описова» конструкція з незмінних видів, а «прибудова» - визнання факту не-вічності цих же видів. ............
