Степан     Васильченко

( 1879 - 1932 )

 Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 р. в містечку  Ічия на Чернігівшині в бідній сім'ї ремісника. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революцийних подій 1905 р., «неспокійна». за його висловом, праця «нсблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, СВітовї класики, насамперед російської літератури,— все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. Гіркі роздуми над невтішною долею сільської бідноти й демократичної інтелігенції, передуciм народних учителів, у буржуазному суспільстві все більше переконують Васильченка в необхідності боротьби із соціальним злом.

Основна проблематика Васнльченкових творів, як i Франка, Коцюбинського, Сте- фаника, Тесленка,— життя дореволюційного села, розорюваного капіталізмом i про- буджуваного до активных дій загостренням класової боротьби наприкінці Х1Х — на початку ХХ ст. Відповідаючи критикам які вбачали в його творчості «хуторянські сюжети», «сіреньких» героїв, а самого пи- сьменника зневажливо називали типово «селянським», Васильченко підкреслював в автобіографічній повіст1 «Мій шлях»: «Для своєї творчості я брав свідомо сюжети із близького мені життя, поставивши собі за завдання одбити його в художніх засобах, повернути мого читача лицем до його власного життя, до близьких йому людей, до його величезного класу з його інтелігенцією, класу, що повинен бути господарем, до рідного народу» (4, 56).

 Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898 — 1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел i оповідань. Показово, що й дебютував письменник на літературній ниві оповіданням «Не устоял» (надруковане 1903 р.). Оповідання не відзначалося художньою довершеністю, але писав він його, «буквально ковтаючи сльози». Автор торкався актуального на ті часи питания: справжній вчитель повинен відстоювати свою людську гідність, виступати на захист гноблених мас. В цьому основний сенс уже першого друкованого твору Васильченка, як і багатьох інших, написаних пізніше. Згодом письменник значно доопрацював це оповідания й опублікував украИнською мовою під назвою «Антін Вова» (1910) (в наступних видан- нях — «Вова») .

 У 1910 — 1912 рр. Васильченко пише й друкуе цикл новел i опов1дань, присвячЕ- них учитсльській темі («Вечеря», «3 само- го початку», «Божественна Галя», «Над Россю», «ГрІх» та ін.).

 Цікавою сторінкою дореволюційної спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою i багатьма художніми засобами органічно близькі його прози. Лаконізм, драматична напруженість, непідробний комізм ситуацій, лірично-гумористичний колорит, народнопісенні інтонації, «другой план» тощо — все це властиве кращим п'єсам Васильченка.

 Літературна i педагогична діяльність           С. Васильченка у дожовтневі часи характеризує його як невтомного трудівника на ниві українсько демократичної культуры. ............