Зміст

Вступ

1.    Мистецтво пафосу

2.    Етика судової промови

3.    Вплив пафосу на етичний зміст судової справи

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сьогодні хорошого юриста неможливо уявити без знання і розуміння особливостей спілкування та ефективних механізмів впливу на інших людей.

Кожному юристу доводиться постійно спілкуватися з десятками осіб, різними як за соціальним статусом, інтересами і потребами, так і за рівнем особистої та правової культури. Ораторське мистецтво має глибокі істотні корені у світовій культурі[1].

Навіть у міфології різних країн можна простежити художньо-образне уявлення людей того часу про величезну роль живого слова, риторично-публістичноного мовлення.

Сучасні дослідники у галузі теорії та практики ораторського мистецтва визнають, що для стародавнього світу однією із найважливіших і вирішальних була сила слова. «Цар Траян звернувся одного разу до діона Хризостама з такими красномовними словами: Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого» Справді, егоїстична царська натура була розчуленою лише видатним ораторським даром Хризостама, вустами якого, як говорили давні, віщували боги».

Так, Платон у своїх творах зазначав: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор і лікар, і якби у Народному збирані чи у будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрали лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом – варто було б йому лише забажати…».

Аристотель, учень Платона, вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Необхідно навчатися складати переконливі висновки – ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальним у цьому ланцюжку пошуку є діалектика і категорія істинності. Аристотель звертав увагу риторів на предмет риторики, позу оратора, очікування, емоції, стиль промови. Він орієнтував ораторів на те, що слухач має отримати інтелектуальну насолоду. Важливий у судових промовах прийом переконань (показання свідків), Аристотель поділяє на нові і давні свідчення. До нових належать показання свідків, а під давніми розуміються вислови, які давно існують у мовленні та використовуються й сьогодні.

Завдяки Аристотелю риторика збагатилась: ампліфікація як накопичення розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідиктичних промов, щоб надати діянням величі і краси; причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання.

Майстерність ритора залежить від вміння ним застосовувати логічні докази; моральні докази; емоційні впливи.

1. Мистецтво пафосу

Хвилювання оратора і суддів у відомих випадках є природне віддзеркалення фактів в душі людини. Коли факти обурливі або зворушливі, і, що говорить і слухає властиво обурюватися або розчулюватися. Це безперечно, дія оратора на ці природні і справедливі відчуття є законний прийом у судовому змаганні. Він має етичне право не тільки підтримувати ці відчуття у суддях і присяжних, але і створювати їх[2].

Перша умова дійсного пафосу є щирість. Те, що повинне обурювати або зворушити слухачів, повинне бути оратором. ............