Капля Іван Сергійович, 1923 р. н.
«Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де й проживав під час голодомору. Зараз проживаю по вул. Калініна, 25; с. Крупське Золотоніського р-ну Черкаської обл. Сімейний стан: Дружина – Капля Катерина Василівна, донька, троє внуків, один правнук. Було мені 10 років, як нашу сім'ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 р. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, - і пощади не давав нікому. Пам'ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу. І, що цікаво, роздавали вже готові бланки, де замість тебе написано:
„Я, П. І. Б., прошу зачислити себе членом колгоспу." Грамотний ти чи ні - лише підписуйся, і завтра вже - на роботу! То ж мої батьки відразу записались в той колгосп. Де ж ти дінешся - революція змусила!
Під кінець колективізації, що припало на 1933 рік, норми хлібоздачі особливо стали відчутними. Врожаю, звичайно ж, людям вистачило б, але забрали все: зібрали хліб, зсипали, підкотили машини і... не лишилось нічого. Позбавили зібраного врожаю і одноосібників - вони були багатші за інших і не хотіли вступати до колгоспу. А в якому значенні „багатші"? Та мали плуг, борону та латані штани! А їх - в Сибір, на північ. Щодо розкуркулення, то це робили “активісти” - свої ж люди на селі. Забирали майно, хати, потім роздавали, або й самі в них жили. Вони ходили по хатах, забирали все, що вродило; останнє кіло жита... Пам'ятаю, зайшли до однієї жіночки і не залишили навіть вузлик з їжею, що був схований у колисці з дитиною.
А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в'яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то, не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні - 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали - вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне - за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали: візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш - дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні - залишишся без корови, без нічого...
Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш - то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.
Головне ж, що рятувало нашу сім'ю, - корова. Вип'ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений - страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам'ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла; та він узяв ложку - тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той - ногою! Сил вже не вистачало.
Збирали на їжу і зелень, бур'янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду - аби тільки навар був. Не залишалось у дворах ні котів, ні собак. ............