Дипломна робота

Тема „втраченого покоління” у творчості Ремарка

ВСТУП

Одним зі своїх героїв Е. М. Ремарк висловив сутність світосприймання ровесників – людей “втраченого покоління”, – тих, хто прямо зі шкільної лави йшов в окопи першої світової війни. “Ми хотіли було воювати проти всього, усього, що визначило наше минуле, – проти неправди й себелюбності, користі й безсердечності; ми озлобилися й не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні в що, крім таких сил, що ніколи нас не обманювали, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля; але що ж із цього сталося? Усе валилося, фальсифікувалося й забувалося. А тому, хто не вмів забувати, залишалося тільки безсилля, розпач, байдужність і горілка. Пройшов час великих мужніх людських мріянь. Торжествували ділки. Продажність. Убогість.”

Тоді вони по-дитячому наївно й беззастережно вірили всьому, чому їх учили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізацію, гуманізм; вірили дзвінким словам консервативних або ліберальних, націоналістичних або соціал-демократичних гасел і програм, усьому, що їм втолковували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет.

Але що могли значити будь-які слова, будь-які мовлення в гуркоті й смороді ураганного вогню, у смердючому бруді траншей, що заливають туманом ядушливих газів, у тісноті лазаретних палат, перед нескінченними рядами солдатських могил або купами розтерзаних трупів, – перед всім страшним, виродливим різноманіттям щоденних, щомісячних, безглуздих смертей, каліцтв, страждань і звірячого страху людей – чоловіків, юнаків, хлопчиків.

Всі ідеали розлетілися в порох під невідворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогненні будні війни, їх палили в бруді будні післявоєнного років. Тоді, після декількох коротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих окраїнах тріскотіли залпи карателів, що розстрілювали захисників останніх барикад, а у кварталах нових багатіїв, що нажилися на війні, – не припинялися оргії. Тоді в суспільному житті й у всьому побуті німецьких міст і городків, які ще так недавно тішили бездоганною охайністю, строгим порядком і бюргерською добропорядністю, запанували вбогість, розпуста, наростали розруха й безладдя, спустошувалися сімейні скарбнички й людські душі.

Раптово виявилося, що війна й перші післявоєнні роки знищили не тільки мільйони життів, але й ідеї, поняття; були зруйновані не тільки промисловість і транспорт, але й найпростіші розуміння того, що добре, а що погано; було розхитане господарство, знецінювалися гроші й моральні принципи.

Їх усіх називали “втраченим поколінням”. Однак це були різні люди – різні були їхній соціальний стан і особисті долі. І літературу “втраченого покоління”, що виникла у двадцяті роки, створювало творчість також різних письменників – таких, як Хемінгуей, Олдінгтон, Ремарк…

Спільним для цих письменників було світовідчування, що визначалося жагучим запереченням війни й мілітаризму. Але в цьому запереченні, щирому і шляхетному, відчувалося повне нерозуміння соціально-історичної природи, природи горя і каліцтв дійсності: вони викривали суворо й непримиренно, але без якої б те не було надії на можливість кращого, у тоні гіркого, безвідрадного песимізму.

Однак розходження ідейного й творчого розвитку цих літературних “ровесників” були досить вагомі. Вони позначилися в наступних долях письменників “втраченого покоління”. Хемінгуей вирвався за межі трагічно кола його проблем завдяки участі в героїчній битві іспанського народу проти фашизму. ............