Умови виникнення контркультури у ХХ ст.
Друга половина XX в. ознаменувалася посиленням нонконформістських і неоромантичних ідеологій. Прагнення до переоцінки цінностей захопило не тільки традиційно схильні до цьому молодіжні, етнічні, маргінальні й інші субкультурні утворення, але й широкі верстви населення, включаючи значну частину інтелектуальної еліти Заходу. Ріст масових рухів в 1960-і роки сприяв соціальній активності тих груп, які були прямо пов'язані з виробництвом духовних цінностей. Разом зі збільшенням обсягу вільного часу зростало прагнення людей до різних способів самовираження за допомогою дозвілля, будь те соціально-політична активність, дилетантське художня творчість, клубна робота або філантропічна діяльність. Симптоматично, що автор «Цивілізації дозвілля» Ж. Дюмазедьє виходячи з показників динаміки трудової зайнятості у Франції зробив висновок про якісну зміну нинішніх культурних орієнтирів. Дюмазедьє вважав, що сфера дозвілля має абсолютну самоцінність, оскільки саме в ній, а не в праці здійснюється справжня самореалізація індивіда.
Одночасно з ростом популярності альтернативних соціальних проектів заглиблювалися й усталювалися позиції неоконсерватизму, що співвідносилися з обновленою тактикою «істеблішменту» по реабілітації репресивних механізмів культури. Так створювалося силове поле ідеологічного протистояння, що визначило картину західного суспільства 60-х -70-х років XX в.
В 1970-і роки число альтернативних соціальних рухів було надзвичайно велике. Ф. Брюзе, наприклад, виділив наступні типологічні групи масових рухів у ФРН того періоду: екологічного, антивоєнного, політичного, жіночого, молодіжні, руху цивільних ініціатив, людей похилого віку, втечі (усередину себе, у сільські комуни, секти), альтернативного стилю життя й критики споживання, воєнізовані групи. Їхні джерела сходять до багатопланового контр культурного кінця шістдесятих, що прийшла в Європу й Америку з Великобританії з першою хвилею року.
Найбільш послідовне обґрунтування феномен контркультура одержав у роботах Т. Роззака «Створюючи контркультуру. Думки про технократичне суспільство й про позиції молоді» (1969) і Ч. Рейча «Зеленіюча Америка» (1970); обоє автора маніфестували ряд принципових положень, сполучених з новим типом індивідуальної самосвідомості. Духовний зв'язок з ідеологією контркультури виявили у свій час багато видних представників університетських і художніх кіл Європи й США. Так, К. Лич відносить до них П. Суизі, П. Гудмена, Л. Гольдмана, Г. Маркузе, Ф. Фанона, А. Гінзберга, Т. Лірі, Н. Мейлера, Д. Кон-Бендіта, Н. Брауна, А. Уотса, Р. Лейнга, М. Маклюена, К. Лоренца.
Контркультура з її ідеологічними установками могла розвитися тільки в досить стійкому суспільстві з високим рівнем життя. Контркультурний рух 1960-х років, за словами Б. Гугенбергера, «із самого початку було продуктом не недоліку, а достатку». Криза суспільства достатку з неминучістю викликає й криза контркультурного руху.
Реабілітація традиційних цінностей в ідеології неоконсерватизма, що стали знаковим явищем 1970-х - 1980-х років, породила відношення до контркультури як естетства й беззмістовної гри студентської молоді, що «зажралися»(Р. Арон). Крен суспільства убік неоконсервативної орієнтації був обумовлений, у першу чергу, змінами в його економічній макроструктурі, пов'язаними з наближенням економічної кризи. ............
