Вступ Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. – монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі – своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.
Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів.
1. Соціально-економічні причини виникнення запорізького козацтва
Нові явища у суспільно-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки – все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу.
Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем.
Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.
Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV – на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV–XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше – Київського воєводства.
Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами.
Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. ............
