ЖАНРОВА СИСТЕМА ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Початок ХХІ століття ознаменувався стрімким кількісним і якісним зростанням документальної літератури. На зміну звичайній белетристиці, побудованій на художньому узагальненні, фантазії, домислі й вимислі, приходить література, в основі якої лежить документ і факт. Зарубіжні науковці останнім часом написали чимало серйозних теоретичних та історико-літературних праць, намагаючись осягнути глибинні процеси розвитку документалістики [1, 2, 3, 4, 5, 6].
Українські науковці явно недооцінюють природу сучасної документалістики, зі сторінок якої в духовний світ людини нового тисячоліття увійшли образи видатних державотворців, військових діячів, представників науки та мистецтва; людей, що своїм талантом, натхненною працею, видатними досягненнями уславили народ, стали своєрідним еталоном для свого людства.
Твердження зарубіжних дослідників про те, що документальна література поступово витісняє традиційні форми роману у вітчизняному літературознавстві, ще зовсім недавно заперечувалися. Зокрема, В.Дончик свого часу писав: “Відомо, що документ, література факту деякими західними теоретиками й практиками літератури до недавнього часу підносилися як, мовляв, логічна і єдина заміна старому романові, за їхніми прогнозами, художній репортаж, “тексти-колажі” чи й взагалі новий журналізм - це те, що найбільше могло б відповідати часові, решта ж жанрів і форм своє, буцімто, віджили. В радянській літературі та й взагалі категоричні доктрини не знайшли місця, всяке прагнення однобічності, випрямленості чуже її постійному потягу до синтезу й багатомірності, до художнього розмаїття” [7, 367].
Проте в українському літературознавстві досі відсутнє навіть більш-менш виважене визначення самого поняття документальна література. “Документальна література, документалістика - твори художньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, в основу яких покладено документальні матеріали, подані повністю або частково чи відтворені у вигляді вільного викладу” [8, 85], - читаємо в “Українській літературній енциклопедії”. У “Словнику літературознавчих термінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця [9], “Літературознавчому словнику довіднику” за ред. Р.Гром’яка, Ю.Коваліва [10], “Словнику літературознавчих термінів” В.І.Кузьменка [11], “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства” [12] це поняття взагалі не згадується. Очевидно, що такий підхід не може бути визнаним конструктивним.
Отож, не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливим характеризувати документалістику як літературу, що базується на реальних історичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки: мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такої літератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чи життєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народу проблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків.
Важливо також окреслити жанрову систему новітньої документальної літератури, кожен із трьох її напрямків має своє жанрові форми. ............
