Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітніх часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марокко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких країнах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала мандат на Ірак, Трансйорданію і Палестину, Франція - на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півострова і Перської затоки.

Сирія, Ліван, Палестина, Ірак уже на початку XX ст. знаходились у сфері контролю іноземного капіталу, в основному французького і англійського. Сирія і Ліван поставляли фрукти, цукрову тростину, коноплі, тютюн, бавовну, шовкову пряжу для французької та англійської текстильної промисловості. Діяли чисельні комерційні банки: Англо-Палестинський, Комерційний Палестинський, Ліонський кредит та ін. Французькому капіталу належали залізниці, збудовані в кінці XIX - на початку XX ст., в т.ч. лінії Яффа - Єрусалим, Бейрут - Дамаск, бейрутський порт. Вони споруджувались для вивозу сільськогосподарської сировини і корисних копалин. Після відкриття Суецького каналу зросло стратегічне значення Палестини. В Іраку утверджувалась Англія, яка контролювала дві третини імпорту країни. Османські правителі мало турбувались про місцеве населення. До 75% родючих земель належало великим землевласникам, які здавали їх селянам-орендаторам.

Франція та Італія стимулювали створення в Північній Африці переселенських колоній. Європейці захопили кращі землі, створили свої ферми і плантації. Одночасно розвивалась гірничо-видобувна промисловість, переробні підприємства, будувались дороги, порти. Значна частина землі залишалась у руках місцевої знаті. Арабське селянство, як общинники, так і дрібні землевласники, залежало від неї, було обплутане численними феодальними повинностями. У кочівників, а також у гірських і в окремих землеробських районах зберігалась родоплемінна структура.

В англійських володіннях даного регіону спеціальна переселенська політика не проводилась. Англія для досягнення своїх цілей прагнула максимально використати існуючі політичні та економічні відносини Єгипту, Судану.

Господарство країн Північної Африки було підпорядковане інтересам іноземних монополій. Вони контролювали також транспорт, кредитно-фінансові системи, торгівлю. Розвиток національного капіталізму штучно затримувався, кваліфіковані робітники приїздили з метрополії. Певним винятком у цьому плані був Єгипет.

Народи арабських країн боролись проти колоніального гноблення, експропріації селянських земель, непосильних податків, примусової праці, гонінь на національну культуру. Тут відбувалися повстання, партизанські війни, заколоти під патріотичними лозунгами. У 20-30-ті роки тривала консолідація національно-визвольного руху, почали виникати націоналістичні партії і блоки, які намагалися надати визвольній боротьбі організованого характеру, виробити конкретні програми дій та засоби їх досягнення. Національно-визвольні рухи ставили своєю метою і створення незалежних держав.

В 30-х роках розгорілася боротьба між великими державами за арабську нафту. ............