Михайло  Кузьменко,

кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних

і суспільних дисциплін, декан факультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту

Архівні матеріали ЦДАГО України та

ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури

у 20-30-ті роки ХХ ст.

Автором статті вивчено основні документи ЦДАГО України та ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури в період 20 - 30-х років ХХ ст. Проаналізовано документи фондів інституту червоної професури при ВУЦВК, оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У та ін. Надано рекомендації щодо використання результатів дослідження.

Проблема діяльності інституту червоної професури залишається недостатньо висвітленою в українській історіографії. Значна кількість документів з цієї проблеми зосереджена в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України. Метою автора цієї статті є спроба систематизації вивчених джерел за проблемним принципом.

Об'єктом формування нового соціально-професійного типу науково-педагогічної інтелігенції були студенти, аспіранти, професори. Вони утворювали єдине діалектичне ціле, кожна частина якого була під особливим наглядом державної політичної цензури. Система короткотермінових курсів підготовки фахівців і керівників освітніх закладів не виправдала себе, але засвідчила революційне бажання держави дати "червоних" професорів "на-гора". Для їх підготовки необхідно було щонайменше 10 років, тому Наркомос УСРР схилявся до організації системи базової освіти. Семирічна школа, особливо профшкола, готувала майбутніх професійних працівників, але все-таки забезпечувала той необхідний мінімум знань, котрий правив її випускникам за професійну та загальноосвітню орієнтацію. Майбутні студенти технікумів або Інститутів народної освіти (ІНО) мусили мати попередній рівень знань бодай за семирічку, хоча соціальний контингент радянського студентства 1920-х рр. поповнювали колишні гімназисти, учні реальних училищ і навіть випускники учительських семінарій та інститутів.

Соціальним джерелом поповнення "червоної професури" були студенти ІНО й аспіранти, а також "рекрути", тобто частина дипломованих спеціалістів дореволюційного ґатунку, яка сприйняла "душею й розумом" радянську систему освіти. В основному це були вихідці з родин педагогів, дрібних службовців, священиків. Вони стали "червоними", оскільки пристосувалися до нових умов, очоливши певні науково-педагогічні підрозділи в ІНО. За освітнім статусом і педагогічним стажем їх вважали "старорежимними", а в роки масового терору - "буржуазно-націоналістичною" інтелігенцією. Наприклад, аспірант Інституту літератури ім.Шевченка Л.С. Підгайний (1899 р.) учителював протягом 1918 - 1924 рр., маючи за плечима вищу початкову школу, а після закінчення 1928 року Київського ІНО продовжив науково-дослідну справу в академічній установі [1]. Викладачем Київського ІНО на факультеті соціального виховання 1920/21 року був В.Т.Седляр, котрий навчався (1915 - 1919 рр.) у Київській художній школі, з лютого 1919 р. був учнем професора М.Л.Бойчука, працюючи згодом педагогом Межигірського технікуму [2]. ............