Ухвала Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р. - визначний документ українського державотворення
1998 р. виповнилося 80 років з дня визначної історичної події в житті буковинців - Буковинського народного віча в Чернівцях 3 листопада 1918р. Його учасники прийняли доленосне рішення про входження Північної Буковини до складу Західноукраїнської держави й заявили про своє прагнення об'єднатися з Великою Україною.
На жаль, через те, що цьому факту в радянські часи не надавалося належного значення або він фальсифікувався й подавався як приєднання краю до "радянської" України, у частини населення краю, особливо для якого українська, а тим більше регіональна історія не становила інтересу, ще й досі побутує уявлення про "малозначущість", а то й "випадковість" рішення цього віча.
Насправді це не так. Дане рішення мало давні свої витоки. У зв'язку із заселенням краю двома основними етносами - українцями, а згодом і молдаванами (румунами) ще в далеку давнину та в міру їх розвитку й національного самоусвідомлення питання про поділ Буковини за етнічним принципом на дві частини - північну, заселену переважно українцями, та південну, заселену здебільшого молдаванами (румунами), набувало все більшої актуальності.
Уже в перші роки після приєднання більшої частини Буковини до Австрії (1774 р.) військовий генерал-губернатор Карл Енценберг, встановивши, що більше 2/3 населення краю становлять "руснаки", тобто русини (українці) і лише дещо більше чверті - молдавани (румуни), пропонував австрійському імператору Иосифу II адміністративне поділити край на дві частини: північну українську й приєднати її до Галичини і південну румунську та приєднати її до Семигороду (Банату). Але після відвідання краю самим Иосифом II цей план у 1781 р. був відхилений, вся Буковина в 1786 р. адміністративно включена в Галицьку губернію як 19-та округа.
Галичина ж у свою чергу складалася фактично із двох частин: Східної, заселеної переважно українцями, і Західної, заселеної переважно поляками. Українці зазнавали там постійно національних утисків з боку польських магнатів і шляхти. Тож питання про адміністративний поділ Галицької губернії на українську й польську ставало все більш нагальним. Особливої гостроти воно набуло в буремному 1848 р. 22 травня секретар Головної Руської (української. -Авт.) Ради (створена 2 травня) о. Михайло Малиновський вніс на обговорення Ради проект поділу Галичини на Східну українську (разом з північною частиною Буковини) і Західну польську, щоб на базі українських територій створити окрему українську область [16, с. 17].
На початку червня представники Галичини (до складу якої входила тоді й Буковина) Іван Борисикевич, Григорій Гинилевич і Олексій Заклинський від імені
Головної Руської Ради виступили на Слов'янському з'їзді в Празі з пропозицією виділення зі складу Галичини, Буковини та Закарпаття українських територій і створення на їх базі єдиного автономного українського округу, заселеного переважно українцями. Це обмежило б засилля польських, угорських та румунських панівних кіл і створило б сприятливіші умови для крайового та місцевого самоврядування й національного розвитку українців [2, с. 141-217]. Внаслідок революційних боїв у Празі, обстрілу міста артилерією Віндішгреца засідання з'їзду були перервані, а підготовлені рішення не реалізовані.
Під час обговорення в австрійському парламенті питання про адміністративне відокремлення Буковини від Галичини й створення окремого буковинського коронного краю, чого домагалися місцеві румунські боярські кола, українські селянські депутати від Буковини Іван Доленчук, Василь Моргоч, Василь Кирстя, Юрій Тиміш, Лук'ян Кобилиця 15 грудня 1848 р. ............