Наступний етап розвитку українознавства — це XV–XVIII століття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потім виборює державну незалежність, але тратить її і стає колонією російської імперії.
Прикметно, що й на цьому етапі, як і в давньоруський період, одним із складників українознавства стають праці зарубіжних авторів: істориків, політиків, воєначальників. До того ж ті праці і кількісно, і — головне — якісно є явищами високого ґатунку: з одного боку — тому, що висвітлюють розвиток у повному розумінні української держави її національно-визвольну боротьбу за незалежність, суверенну внутрішню і зовнішню політику, культуру, освіту; а з іншого боку — тому, що авторами праць є свідки чи й учасники подій, професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських, французьких, німецьких, англійських, шведських, російських, турецьких, литовських державців, дипломатів, воєначальників, істориків, письменників, діячів церкви). На жаль, ми не маємо не те що повної, а й наближеної до повноти наукової бібліографії, і не лише зарубіжного, а й вітчизняного українознавства, і причини того закорінені якраз в умовах української дійсності XIV–XVIII століть.
Маємо на увазі, що спроби Данила Галицького повернути всі частини Київської Русі в лоно однієї держави не увінчалися успіхом. Спочатку піднесенню могутності слов'ян противилися монгольські завойовники, а згодом трагічну долю українців окреслювали ближні сусіди: з середини XIV століття об'єктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство, а з XV століття турецькі та російські державці важать і на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року майже всією Волинню заволоділа Литва, Галичиною — Польща, а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза не тільки територіальних анексій, державної підлеглості Росії, а й соціальної, національної неволі, що мала призвести до релігійної, мовної, духовної, культурної асиміляції та, як підсумок, зникнення України з міжнародної арени як національно-державного суверена.
Адекватним долі української нації, держави, культури, релігії виявляється й українознавство.
Його наймогутнішим документально-науковим чинником постає, як і в час Київської Русі, літописна історіографія та історіософія. Літописи Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки — це, до речі, і красномовне продовження великої традиції, але найголовніше, що на новому етапі саме літописи стали найбільш оперативною, активно впливаючою на сучасників, аналітично-синтезуючою риси буття і свідомості народу формою. Не випадково, що й літературно-наукова «Історія Русів» на початку XIX століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.
Іншими важливими факторами розвитку українознавства стають спочатку твори релігійного, літературного та літературно-історіографічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та його послідовників у Львові, Перемишлі, Самборі, Луцьку, Коломиї, Кам'янці-Подільському, Києві до авторів «Дніпрової камені» І. Домбровського та «Роксоланії» С. Кленовича), а пізніше наукові праці педагогів Києво-Могилянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти, культури: першодрукарів Фіоля і Федорова, вчених, письменників, діячів церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля, Петра Могили. ............
