План
1. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
2. Словесно-художні образи у творчості О.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко
3. Свобода творчості і художній текст
1. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
Свого часу Олесь Гончар писав: «А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!».
Українські письменники зробили вирішальний внесок у спробу нашої незалежності. Саме при Спілці письменників України був створений Народний рух України, Товариство української мови (очолив Дмитро Павличко, а згодом - Павло Мовчан). Письменники є носіями національної культури, духовності.
Кожен митець має свою творчу лабораторію, пам'ятає, що правильне вживання на письмі того чи іншого слова – то ознака культури, яскравого, виразного мислення. Слова ж у тексті не хочуть бути однаковими, тому й сполучаються в речення для найточнішого втілення думки. Письменник має шукати дзвінкоголосе, вічно живе слово.
У мові всебічно відбивається ментальність нації, специфічне світосприйняття, світобачення людей, особливості індивідуальної психології. Іншими словами, у національній мові віддзеркалюється душа народу.
Аналіз останніх джерел і досліджень проблеми засвідчує, що мова творів письменників українського зарубіжжя знайшла відображення у працях І.Огієнка, Д.Нитченка, П.Одарченка, С.Караванського, Анатоля Юриняка, Я.Рудницького та інших, які здебільшого подавали позитивні приклади, а якщо й критикували того чи іншого автора, то надто делікатно, не порушуючи проблеми ідіолекту та ідіолексики, не заглиблювались у контекст.
На разі ми поставили перед собою мету дослідити мову прозових творів письменників українського зарубіжжя. Ідіолект розглядаємо як індивідуальну мову; ідіолексика ж - це світосприйняття дійсності. Як же письменники особисто розуміють лексику, як ставляться до новотворів, термінів та їх інтерпретують у тексті спробуємо розглянути на конкретних прикладах.
У процесі прочитання текстів переконуємося в тому, що майстерність прозаїка полягає в його умінні віднайти, наприклад, в семантиці такий компонент відповідної назви кольору, котрий акцентував би увагу реципієнта на несподіваності асоціацій, поєднанні різнопланових понять, водночас нейтралізуючи семантику кольору, щоб колір став джерелом появи виразного емоційно-оцінного змісту кольороназви, як, скажімо, новела Василя Дацея «Синя фантазія». Кольороназва інтригує читача, і він від початку до розв’язки твору шукає відповідь, чому автор фантазію назвав синьою. Проза українського зарубіжжя ХХ століття активно послуговується стилістичним прийомом нейтралізації семантики кольору у називанні предметів, явищ задля створення конкретно-чуттєвих образів, саме такі назви вживаються у метафоричному, переносному розумінні. І поряд з цим, як свідчать приклади, ми бачимо, як той чи інший письменник уміє використовувати слова в їх прямому значенні для створення конкретно-чуттєвих образів, але прикметники на позначення кольору вживають так, що усталена, відома риса виокремлюється оновленим контекстом, наприклад, у романі В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» (Нью-Йорк, 1971): «…з таким же золотавим, як спіла пшениця, волоссям» (с.91); «сонце зачервонило білу стіну» (с.330). ............
