Основні напрямки в розвитку психіатрії
Виклад будь-якої медичної дисципліни прийнято починати з історичного огляду. У цьому є певний зміст, тому що не можна зрозуміти сучасний стан науки, не виводячи його з минулого. Ставши науковою медичною дисципліною, психіатрія продовжує зберігати й деякі риси натурфілософії - вчення про розвиток природи кінця XVI - початку XIX сторіччя, що заміняло досвідчене наукове дослідження реальних зв'язків і законів природи здогадами й довільними логічними побудовами. Причина полягає в тім, що психіатрія - це не надбудова над суспільством, а частина самого суспільства, у якому продовжують зберігатися суперечливі погляди на співвідношення психічного й біологічного в людині. Якщо, відповідно до одним подань, психічне здоров'я цілком залежить від стану тілесних функцій («У здоровому тілі здоровий дух»), то інші в основі чи ледве не всіх соматичних хвороб людини бачать дисгармонію психіки й вірять у зцілення словом або магічною волею чудодія, що володіє нею».
Виникнення психіатрії, як і будь-якої іншої медичної науки, починалося з нагромадження емпіричних і випадкових знань, не зв'язаних єдиною теорією. Поштовхом до їхнього наукового осмислення послужив прогрес у розвитку суспільства й гуманістичних ідей в епоху Великої французької революції кінця XVIII століття. Під впливом цих ідей французький лікар Пилип Пинель (1745-1826) у дорученої його турботам паризькій психіатричній лікарні здійснив гуманний акт - звільнив душевнохворих від ланцюгів, якими вони були прикуті до кам'яних стін, і постарався, наскільки це було можливо, поліпшити умови їхнього змісту. Із цього часу стало можливим спостерігати й вивчати прояви й плин психічних розладів, менш перекручених несприятливими умовами в колишніх будинках божевільних.
Не тільки гуманістичні настрої в суспільстві послужили поштовхом до створення нової медичної дисципліни. Будь-який рух у науці від незнання до знання припускає поява наукового відкриття. Відкриття, зроблене Пинелєм і його послідовниками, полягає в тому, що психічні розлади являють собою хворобу, тобто нова й особлива якість психічної діяльності, відмінне від стану здорової людини. Ця ідея, здавалося б очевидною, ознаменувала собою відмову від століттями сформованого уявлення про «божевільного» як про людину, що явно відрізняється від інших співгромадян, але в той же час одержима «злою волею», що не бажає добровільно відректися від оман, прагнення робити безглузді й небезпечні вчинки й тому зневажувана й всіма відкидається. Цей погляд настільки вкоренився в суспільстві, що незважаючи на прогрес цивілізації, він не покинув повністю свідомість людей, що завзято пручаються аналогіям між психічною й тілесною хворобою. Навіть сучасний лікар буває невільний від спокуси дати психічно хворому рада «викинути з голови» неправильні, з його погляду, думки або «взяти себе в руки», хоча він ніколи не дасть подібної ради хворому з нападом бронхіальної астми або дизентерією. Тим більше велика заслуга Пинеля, про яку говорять, що він звів божевільного в ранг хворого. З появою наукових психіатричних знань менше стало приділятися уваги щиросердечним переживанням як головній або навіть єдиній причині психічних захворювань і з'явилися дослідження ролі соматичних і спадкоємних факторів.
Ідея спадкоємного походження порушень психічної діяльності була підхоплена італійським психіатром Цезарем Ломброзо (1836-1909) і винесена їм за межі клінічної психіатрії в область юриспруденції. ............
