Київський національний лінгвістичний університет
Самостійна творча робота
на тему:
„Перемога аполлонівської гармонійності над діонісійською пристрасністю у „Пісні двадцять четвертій – Викуп Гекторового тіла” поеми Гомера „Іліада”
виконала
студентка І курсу, 110 групи
Інституту східних мов Стоцька Оксана
лектор: Бабарика М.Г.
Київ-2008
Однією з ранніх ніцшеніанівських концепцій розуміння творчого процесу була концепція аполлонівського та діонісійського начал. За Ніцше жанр трагедій народився внаслідок синтезу двох тенденцій руху давніх греків – аполлонівського (гармонійність, краса, пропорція, стриманість, розум та раціональність) та діонісійського (спонтанність, творчість, ірраціоналізм, близькість до природи, а якщо краса, то дика і неприборкана).
Два начала втілювались у комедіях і трагедіях давньогрецьких митців. Ці початки постійно боролися між собою із явним періодичним переважанням одного із них.
Згідно з баченням Ніцше, інтелект та раціоналізм значущі лиши тоді, коли вони окреслюють перспективу якоїсь волі, що прагне розширити межі своєї могутності. Як це сталося у випадку з Ахіллом, коли він був вражений горем через смерть свого друга Патрокла, коли його засліпила лють, ненависть до Гектора та жага помсти. Тут він проявив повний ірраціоналізм, який Ніцше трактував як експресію волі. Тут же ми можемо побачити і акт діонісійського безумства: як тільки Ахілл отримує звістку про смерть Патрокла,
„ ... Чорною хмарою вкрила скорбота Ахілла.
Взявши в обидві руки закоптілого попелу жмені,
Голову ним він посипав, прекрасне чоло сплямувавши.
Чорна зола на ньому хітон запашний забруднила,
Сам же в пилу він простертий лежав на увесь велетенський
Зріст, і терзав собі кучері, та виривав їх руками...”
Він падає ниц, посипає свою голову пилюкою, страшенно спотворюючи себе, своє прекрасне волосся, своє біле тіло, забруднивни свій хітон чорним попелом, він нестримно кричить та страшенно ридає. Антілох тримає його за руки, боячись, щоб він залізом не різанув себе по горлу.
Після цього він твердо вирішує помститися вбивці: смерть за смерть. Гомер зобразив нам Ахілла як „надлюдину”, що керується власною моральністю, для нього не властива альтруїстичність, адже це є мораль поневоленого розуму. Ахілл просто божеволіє, а саме у божевіллі, за Ніцше, криється особлива прозорливість.
Відомо, що основною характеристикою культу Діоніса був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час винопиття та безумного танцю. Хоч передумовою Ахіллової нестями було зовсім не винопиття, та все ж він перебуває у стані афекту – короткочасного бурхливого переживання, люті, гніву, жаху, відчаю, коли всі ці почуття зливаються в одне-єдине страхітливе, нерозумне і незрозуміле. Ніцше наполягає на тому, що природний стан людини полягає саме в діонісійському екстазі.
Ніцше вважає творчість Гомера, тобто епос, типовим аполлонівським сновидним мистецтвом. І хоч він характеризує мистецтво Гомера як невимовно-піднесене, наївне, сповнене аполлонівської іллюзії, все ж візьму на себе сміливість не погодитися із таким твердженням. На мою думку, тут надзвичайно багато діонісійських ознак і вони явно не являються в меншості. ............