Реферат
Політично-правові вчення в Німеччині в кінці XVIII– поч. XIX ст.
План
1. Вчення І. Канта про державу і право
2. Політико-правова теорія І.Г. Фіхте
3. Вчення Гегеля про державу і право
Список використаної літератури
1. Вчення І. Канта про державу і право
Професор філософії Кенігсбергського університету Іммануїл Кант (1724–1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму – ідейної платформи класу буржуа, що виділилися з конгломерату третього стану, усвідомили своє місце в суспільстві і прагнули утвердить в країні економічну і політичну свободу. І. Кант задався метою тлумачити цю платформу як єдиної розумної, спробував підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її. Кантівське вчення про державу і право – підсумок вирішення мислителем вказаного завдання. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в праці: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного світу», «Метафізичні початки вчення про право».
Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних переконань І. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа немає знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть благородних планів спільного блага. Людина – суб'єкт етичної свідомості, в корені відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Закон цей апріорний, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.
Розум спонтанно творить для себе власний мислимий порядок – світ певних ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і, погодившись з його параметрами, оголошує необхідними відповідні дії. Останні суть прояву тієї здатності (тієї волі), яка закон свого морального буття містить в собі самій. У такому автономно, зсередини самообмеженні, що народжується, вважає вона і свою вищу свободу, і своє незаперечне значення.
Атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати самим собі мета і варіанти згідної з наміченою метою поведінки є природженою. Індивід, по Канту, є істота, в принципі, здатна стати «паном самому собі» і тому що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні того або іншого ціннісного і нормативного вибору.
Дійсне покликання має рацію – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості .
Виводити ж юридичні норми з етичних у філософа намірів не було. Він уникав вказаної дедукції. Йому вона представлялася свого роду санкціонуванням перетворення справи моральної саморегуляції поведінки особи в об'єкт прямої державної дії. Трапся таке, державою, що робиться, відносно поданих заходам ні за що вже неможна буде додати різкого правового характеру. ............
