На тему:

«Правове забезпечення реалізації процедур закупівель товарів, робіт, послуг за рахунок коштів митних органів»

Дніпропетровськ 2008

Вступ

Введення в дію влітку 2000 року Закону України «Про закупівлі товарів, робіт та послуг за державні кошти» пройшло якось повз увагу широкої громадськості. Та й у самих розробників, схоже, не було повної ясності, якого джина вони випустили з пляшки. Невелике управління в Міністерстві економіки, кілька службовців в обласних державних адміністраціях, що уповноважені відповідати за проведення закупівель, – ото, мабуть, і всі на той час бойові багнети. Хоча в розвинутих країнах орган, який координує питання закупівель, є окремим державним комітетом зі статусом на рівні нашого Фонду державного майна. Нововведення було, швидше, відчіпним для настирливого та надміру скрупульозного Заходу, ніж внутрішньою потребою українського суспільства.

Тендерне законодавство належить до одного з найбільш інтелектуальних, з ним може позмагатися хіба що законодавство про захист авторських прав. Адже саме на цьому полі, де зіштовхуються інтереси влади та бізнесу, взаємини між ними регулюються нормами не адміністративного, а цивільного права. Причому в західних країнах процес не зводиться лише до правил закупівлі товарів, робіт та послуг – це цілий комплекс відносин між публічним та приватним секторами. Це правила створення підприємств з часткою публічного майна, умови їх входження в ринок, це забезпечення конкурентного середовища та прозорості операцій, неупередженості в прийнятті рішень. Врешті-решт, це чіткий, недвозначний порядок проведення операцій з публічними коштами.

Ринок громадських закупівель в ЄС охоплює близько 11% ВВП співтовариства. З них 20% становлять послуги, 45% – товари, 35% – роботи. За рахунок бюджетів на центральному рівні здійснюється від 10% (ФРН) до 50% (Великобританія), на регіональному – від 20% (Великобританія) до 50% (Франція) закупівель. У секторі, де замовником є не бюджет, а інші агенти ринку публічних замовлень – комунальні підприємства, державні підприємства-монополісти тощо, – співвідношення становить від 15% (Франція) до 40% (ФРН).

Місткість цього ринку в Україні хоча й скромніша (відповідно до закону, поки що йдеться про закупівлі лише за рахунок бюджетних коштів), та все одно приваблива – близько 20% зведеного бюджету України. Цікавляться цим сектором як відносно цивілізований бізнес, так і спритні ділки. Адже якщо приватизація є актом скороминучим, то бюджетні організації й установи завжди закуповуватимуть товари, роботи та послуги в приватному секторі. Тому нині паралельно відбуваються два процеси: розробка чітких та недвозначних правил створення конкурентного середовища – з одного боку та надання певним фірмам ексклюзивного права обслуговувати бюджет під благородним приводом захисту вітчизняного виробника – з другого. І нашумілий приклад з виробником вітчизняного інсуліну – лише слабкий відгомін такого лобізму, який у випадку з «Індаром» неможливо було сховати в надрах Кабміну через надто високий рівень суспільного інтересу.

Якщо правова база функціонування ринку державних закупівель нині в Україні більш – менш забезпечена, то науково-теоретичне та методологічне обґрунтування найбільшого товарного ринку в країні, який власне створюють державні закупівлі, практично відсутні. ............