Проблема обрядовірства в житті та творчості Т. Шевченка
Функціональність релігії, яка становить її сутнісну ознаку, у позитивному сенсі може реалізуватися тоді, коли вона, за висловом І. Франка, веде до «правдивої релігійності». Відомий християнський богослов отець О. Мень теж наголошував, що він не поділяє позиції, за якою «усяка релігійність слугує етичному відродженню». І пояснював: «Саме проти такого погляду виступав апостол Іоан, застерігаючи: «Не всякому духу вірте». Він дав і критерій для «розрізнення» духів, сказавши: «Хто каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той неправдомовець». Варто зазначити, що таке християнське мірило правдивої релігійності визнавав і Т. Шевченко, бо саме ці апостольські слова обрав за епіграф до свого програмного «Посланія». Відомі й інші текстуальні підтвердження поетового кредо. А під правдивою релігією та релігійністю, очевидно, слід мати на увазі такий стан, за яким морально-етичний, безкорисливий мотив у цій релігії, розвиваючись «поруч з егоїстичним мотивом страху чи вигоди, що примушують шукати зв'язку з вищими істотами», усе ж залишається в ній первісним та одвічним, а нині – і цілком домінантним. На заваді такій релігії та релігійності передусім стоїть те, що можна назвати «обрядовірством». Під цим поняттям і близьким до нього марновірством маємо на увазі такі суто зовнішні вияви віри в Бога (і не тільки обряди) та догматичної нетерпимості, які заступають собою релігійні чесноти, Божу науку як таку, навіть породжують певну відстороненість від неї. Сучасний православний священник, наприклад, подає такі «відстороненості» в сучасній службі Божій: «уневажнення євхаристійної літургії через поширене служіння молебнів та панахид відразу після недільної євхаристії; хрещення та вінчання без катехитичних бесід; нерегулярне причастя всієї громади; незрозумілість богослужіння для всіх його учасників; практика так званого «таємного» читання молитов і відмова від первісних рішень проведення храмових богослужінь (зачинення «царських» воріт тощо)».
«Единственная отрада моя в настоящее время – это Евангелие. Я читаю её без изучения, ежедневно и ежечасно», – писав Шевченко в листі до княжни В. Рєпніної 1 січня 1850 року. Близька до цього й думка Л. Толстого:»… не толковать Евангелий, а понимать их так как они написаны». «Без вивчення» – це перейматися не так буквою, як духом великої Книги. А той дух та її наскрізна тема – це засудження лицемірства в усіх його формах та виявах як найогиднішого явища.
Обрядовірство постає як своєрідне й у своїй суті неприродне поєднання (навіть симбіоз) лише окремих елементів основних складників релігії. І в такій своїй багатоплановій невизначеності воно в сучасному світі має благодатний фунт для розростання. Адже, як висловився С. Аверинцев, ми перебуваємо в такому релігійному середовищі, яке «дає шанс найтупішим варіантам двох крайнощів, знов-таки пов'язаних парадоксальним чином: з одного боку – фундаменталізму, з другого – дурноверхому найбездумнішому секуляризму, що навіть не вдається до спростування віри, а просто відмовляється дивитися в її бік». Обрядовірство О. Мень уважав стійкою недугою, що «закорінена в глибинах людської психіки». А емоційно-почуттєвий характер української душі, її панестетизм (за літописом, предки казали: «В грецькій Церкві найбільше краси»), тривала атеїстична спадщина ще більше актуалізують проблему обрядовірства в нашій країні.
Термін «обрядовірство» з'явився уже в новітній історії, але якщо ми шукатимемо у глибинах європейської та української культури його відповідники, то натрапимо на вияви, які іменують «святенництвом». Зокрема, І. ............
