Роль та функції експресем у художньому тексті
    Великі можливості для реалістичного зображення різних соціальних груп містять соціально-стильові різновиди мови, зокрема жаргони. Така соціальна значимість, поступово об'єктивуючись і проникаючи в семантичну структуру слова, вказує на взаємозв'язок характеру мови (мовлення) та суспільства (носіїв мови). Зрозуміло, що якась частина такого типу лексики є досить недовговічною (наприклад, молодіжний сленг). Проте вона певний час функціонує в живому мовленні, може використовуватися у творах художньої літератури як засіб створення реалістичного образу тощо. Відтак дослідження цього пласту лексики, її семантики, особливостей вживання стає очевидною необхідністю. Як зазначає Л.Новиченко, "...актуальна філологічна проблема - мова розмовна, українська "музика" сучасного міського просторіччя, сама здатність нашої мови щедро продукувати сучасні урбаністичні говірки, різноманітні арго, новонароджений фольклор, адже живе мовлення не може базуватися лише на так чи інакше процідженій книжній мові інтелігентного прошарка суспільства" [6].
    Треба визнати, що українська художня література останнього десятиліття внаслідок різних об'єктивних та суб'єктивних факторів не стала об'єктом ґрунтовних мовознавчих досліджень, зокрема і в плані використання письменниками експресивних можливостей розмовно-просторічної, жаргонної, суржикової лексики. На наш погляд, це досить суттєва прогалина, адже мова художніх творів здебільшого є дзеркальним відображенням соціокультурних змін у суспільстві. Підтвердження цьому знаходимо насамперед у творах письменників "житомирської прозової школи". "Нова неповторна грань живого українського слова" (за влучним висловом К.Родика) є найбільш характерною для літературного доробку Валерія Шевчука, Анатолія Шевчука, Євгена Концевича, В'ячеслава Медведя, Володимира Даниленка, Григорія Цимбалюка, Миколи Закусила, Василя Врублевського, Євгена Пашковського - письменників, котрі у своїх творах для відображення подій та вчинків героїв активно звертаються до адекватних мовних засобів. Емоційно-експресивна природа багатьох розмовних та просторічних елементів робить їх важливим засобом передачі почуттів і емоцій персонажів, а також широким потоком вливається у власне авторську мову художнього твору.
    Спробуємо продемонструвати експресивні можливості такої лексики на прикладі окремої лексико-семантичної групи.
    Але спершу маємо висловити певні зауваження. Ми уявляємо семантику експресива як структуру ієрархічно пов'язаних сем: одні з них складають її ядро, інші - периферію. Ієрархічні відношення типу "ядро-периферія" існують, з одного боку, між двома її частинами - детонативною і конотативною, з другого - між конотативними семами. Ядерними в різних словах є різні конотати: а) 'емоційна оцінка' (напр.: іменники - характеристика особи: зануда, тріпло); б) 'інтенсивність' (напр.: ішачити, бахнути 'виконати якусь роботу').
    У словах із ядерною семою 'емоційна оцінка' більш-менш чітку периферію їх конотації складає 'інтенсивність', і навпаки - у словах з ядерною семою 'інтенсивність' більш-менш чітку периферію складає 'емоційна оцінка'.
    Нечіткість, а інколи й розмитість кордонів між конотативними семами експресивних лексичних елементів залежить і від "поведінки" експресивного слова у мові: контекст, як відомо, може нейтралізувати, ослабити чи, навпаки, посилити конотативний зміст експресивів. ............