Міністерство освіти і науки України

Рівненська Мала академія наук учнівської молоді

Копитівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Топонімічні легенди і перекази сіл Кореччини

Науково-дослідницька робота

учня 10 класу

Копитівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів

Палядніка Василя Сергійовича,

кандидата у дійсні члени МАН

Науковий керівник:

учитель Ярмолюк Ольга Григорівна,

спеціаліст ІІ категорії.

Рівне, 2008

Зміст

Вступ

Основна частина

1. Проблема розмежування понять «легенда» і «переказ»

2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів

3. Характерні особливості топонімічної прози

4. Сюжетно-тематичний огляд легенд і переказів сіл Кореччини

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Український фольклор записується майже п’ять століть. Часи, коли вивчення творів народної словесності вважалося справою, якою не повинна займатись освічена людина, минули давно. Ще за царювання імператриці Катерини ІІ було укладено невеличку збірочку прислів’їв, потім починають з’являтися збірки народних пісень. У ХVII-ХVIII ст. рукописні збірки українських пісень були популярні в Росії, Польщі.

Найпершим з’явився збірник князя М.Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Після цього йшли збірки М.Максимовича, Б.Лукашевича, І.Срезневського, П.Куліша, А.Метлинського, М.Маркевича, Д.Мордовцева, М.Драгоманова, Я.Головацького, М.Гоголя, братів Осипа та Федора Бодянських, О.Потебні, М.Костомарова, М.Шашкевича, І.Вагілевича та ін.

Визначну роль у історії збирання усної народної творчості відіграли поети і письменники: Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Рудченко, І.Нечуй-Левицький, С.Руданський, І.Франко, Леся Українка, Софія Тобілевич. Неабиякий внесок у справу записування народних самоцвітів зробили П.Чубинський, Д.Яворницький, А.Димінський, В.Гнатюк.

Борис Грінченко, зокрема, упорядкував покажчик «Літератури українського фольклору», автор якого був далекий від думки про вичерпність своєї праці. Щоправда, поруч із згаданими збирачами не йшли дослідники із своїми порівняльно-етнографічними працями , і українська народна література зробила порівняно невеликий внесок у скарбницю наукової розробки фольклору. Це пояснюється тим, що українська література перебувала під пильним наглядом цензури , тому наші вчені вважали за краще спеціалізуватися в галузі руської літератури.

У 20-30-х роках при Всеукраїнській Академії наук була створена Етнографічна комісія. У ній активно працювали фольклористи Ф.Колесса, А.Лобода, Г.Танцюра, Н.Присяжнюк та ін. А у 1936 році було утворено Інститут українського фольклору АН УРСР, який у листопаді 1938 року провів республіканську нараду збирачів і творців усної народної творчості.

Важливими збирацькими осередками у 20-30 роки були вузи, технікуми, школи, культосвітні установи. У 1939 році було організовано Центральний будинок народної творчості УРСР, а також обласні Будинки народної творчості. Проте в 30-ті роки – роки репресій - спостерігалися тенденції згасання ентузіазму збирачів.

І хоч у тридцятих роках цей інтерес послабився, проте він знову став домінуючим в історико-літературній думці у повоєнні роки, збирацька діяльність пожвавилась. ............