Українська література в першій половині ХХ століття
Не варто осуджувати тогочасне письменство за його вимушені компроміси. Мовиться про гіркий урок історії, що потребує глибокого засвоєння. То була драма не тільки тогочасних митців, а й усього українства. Якщо в літературознавстві мовиться про критерій об'єктивного історизму, він чи не найбільше прикладається до творчості письменників 30-х рр., яка потребує неупередженого розуміння. Адже в глибинах тогочасних художніх текстів, якщо усунути з них нашарування фальшивого пафосу, приховано чадну атмосферу деморалізованого суспільства. У досить типовому для «соціалістичного реалізму» одному з віршів П. Тичини напрочуд яскраво змальовано свідомість істоти періоду «диктатури пролетаріату», відтворено фанатичний комісарський стиль:
Чи то ворог чорний, білий, Чи від злості посивілий, А чи жовто-голубий, Просто бий! Просто, просто, просто бий!
Впадає у вічі різка невідповідність між експресивно бадьористою формою та сюжетом, у якому розгортається сюжет масових убивств. Важко повірити, що такі рядки міг написати нещодавно ніжно- «кларнетнии» поет. А втім, у спотвореному світі, де правда і неправда помінялися місцями, сучасникам П. Тичини, запамороченим, збаламученим більшовицькими акціями, саме таким і вбачався соціалістичний ідеал. Гасло «партія веде», кинуте П. Тичиною в однойменному вірші, на півстоліття стало, як зіронізував поет-дисидент Є. Сверстюк, «програмою духовного і національного самозречення». Воно неминуче оберталося спотворенням історичної пам'яті, як, приміром, у поемі М. Бажана «Клич вождя», перейнятій більшовицькою, приписуваною самому народові, ненавистю до українських святинь:
З народних вуст жовто-блакитні браття Почули смертний вирок і прокляття. І звівсь народ. Він топче й розбива Бандитський герб — зазубрину трирогу...
Таке глузування з правічного символу українства — тризуба дозволив собі талановитий письменник, який став «гвинтиком і коліщатком загальнопролетарської справи».
Вона вимагала від літераторів дискредитувати українську минувшину та народну душу, зумовлюючи появу низки відверто антиісторичних творів, як-то роману О. Бабенка «Шляхом бурхливим» чи п'єси О.Корнійчука «Богдан Хмельницький», де свідомо з класових позицій спотворювалася героїчна козацька доба. Побажання «Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноту життя і безсмертя», як писав М. Бажан, лишалося проголошеним, але нереалізованим за тогочасних умов.
Засилля вбивчих для художньої літератури нормативів «соціалістичного реалізму» з антиестетичними принципами «народності», партійності та пролетарського інтернаціоналізму, «зображенням дійсності в її революційному розвитку» викликало занепокоєння навіть серед його послідовників. Вони все-таки сподівалися на оживлення цього «творчого методу» за допомогою запровадження синтетичного полотна—поеми й роману (С. Щупак). Поява відповідних жанрів (наприклад, поема «Батьки й сини» М. Бажана) лише ілюструвала банальну тему, сформульовану М. Рильським: «Нема такої верховини, що не досяг би більшовик!»
Образ більшовика, набуваючи перебільшено романтизованих ознак, привертав увагу передовсім своєю штучною монументальністю. ............
