Реферат з історії України
на тему: «Українська відповідь на нову імперську ідеологію». Кирило-Мефодіївське братство
В українському національному відродженні 20—30-х років не було нічого такого, що становило б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти — літератори, збирачі фольклору, укладачі історій та граматик — зберігали лояльність до царя і до Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Водночас російський уряд після польського повстання 1830—1831 рр. звернув увагу на культурний рух в Україні, маючи намір з його допомогою побороти польські культурні й політичні впливи на Правобережжі. Цій меті було підпорядковане призначення першим ректором Київського університету Михайла Максимовича. Офіційну підтримку в Україні дістали історичні дослідження. 1835 р. у Київському університеті був створений Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а 1837 р. — Археологічний музей. У 1843 р. у Києві засновано Археографічну комісію, у діяльності якої взяло участь чимало українських патріотів.
Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії. До моменту повстання 1830—1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів). Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.
Повстання 1830—1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825— 1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: "самодержавство, православ'я, народність". Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій — народність — був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. Але як провести цей принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом — русифікацією другої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. Насамперед треба було замістити іноземних професорів і вчителів російськими. Уваров не лише провів "чистку" професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування просував їх на високі пости.
Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. ............
