Вчення про внутрішню форму слова (О.О. Потебня)
План
Вступ
1. Проблема співвідношення мови та мислення. Вчення про внутрішню форму слова О. Потебні
2. Розбіжності у поглядах Г.Г. Шпета та О.О. Потебні як послідовників Гумбольдта
Висновки
Вступ Лінгвістична концепція українського філософа О.О. Потебні розроблена ним у річищі діяльністного розуміння природи мови. спираючись на історичну генезу мови і мислення, він створює вчення про внутрішню форму слова, в якому стверджує, що кожне слово за своєю структурою є сукупністю членованих звуків, внутрішньої форми та значення (змісту). Сама ж внутрішня форма, пов’язана з найближчим етимологічним значенням слова, є відношенням змісту думки до свідомості, тобто уявленням, значення якого полягає в тому, що воно об’єктивує чуттєвий образ, сприяючи його усвідомленню людиною. Одним з фундаментальних положень концепції Потебні є ідея про те, що мова являє собою особливу форму людської діяльності; при цьому увагу наголошено на її евристичній функції, коли мова є засобом не вираження готової думки, а створення її, вона не відображення усталеного світоспоглядання, а діяльність, яка його створює.
1. Проблема співвідношення мови та мислення. Вчення про внутрішню форму слова О. Потебні Розв’язуючи проблему співвідношення мови і мислення, філософ вказує, що між ними існує безумовний зв’язок та взаємозалежність, але ніяк не тотожність. Мова є лише однією з форм мислення, яка з’являється лише на певній і досить пізній стадії його розвитку, постаючи як перехід від несвідомого до усвідомлення. Власне мислення виникає разом зі здатністю розкладати сприйняття на дві частини, а саме: "відділяти носія дії від самої дії і поєднувати їх одне з одним". При цьому слово постає як і засіб усвідомлення єдності і загальності чуттєвого образу, і засіб його розкладання, і акт самоусвідомлення людини. Таким чином, мова виявляє себе як засіб членування, диференціації та систематизації первинного хаотичного стану мислення, що існує у вигляді маси незв’язних вражень. Крім того, простір мови не збігається повністю з простором мислення. Якщо на "середині" людського розвитку думка справді пов’язана зі словом, то "на початку" вона, на думку філософа, "ще не доросла" до нього, а на високій стадії абстрагувань - "залишає" мову через її приналежність до "чуттєвості". Тобто Потебня доходить висновку, що мова як форма думки передбачає попередні та наступні свої форми - до слова і вище за нього.
Завдяки слову людина може пізнавати світ і саму себе, і цей процес самопізнання залежить від мовлення, об’єктивування слова у звуці. При цьому слово є засобом розмежування свого я та не-я, тобто постає у ролі засобу формування самосвідомості. Спираючись на положення про відмінність у розумінні однієї й тієї самої словесно вираженої думки у мовця і слухача, Потебня робить висновок про нетотожність розуміння взагалі: "розуміння у значенні тотожності думки у того, хто говорить, і його слухача є такою ж ілюзією, як і та, через яку ми приймаємо власні відчуття за зовнішні предмети".
Проясняючи проблему співвідношення мови і мовлення, Потебня зазначає, що дійсне життя слова можливе лише у мовленні. ............
