Вступ

Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації причорноморських міст, ізольоване від решти світу населення Північної України протягом багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких подій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст., з повільним, але неухильним перенесенням центру історичних подій з Причорномор¢я та Степу на лісисті рівнини, цей землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на історичній сцені, землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що люди ці були слов¢янами – прямими предками нинішнього населення України.

Слов¢яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов¢ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип¢яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали річки Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов¢ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат.

Східні слов¢яни продовжували розселятися протягом VII та VIII ст. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов¢янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході, уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Підкорення Київської Русі варягами

Східні слов¢яни взагалі та поляни зокрема значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого, яке називатиметься Київською Руссю.

У VII–IX ст. з причин і досі незрозумілих у Скандинавії виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на батьківщині, багато молодих відчайдушних скандинавів сідали на кораблі й рушали шукати долі на чужині. Зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Балтійського моря у Альдейг¢юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше – у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов¢ян варязькі поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сім¢єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов¢яни. За короткий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада – цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом з¢явився ще важливіший шлях, названий у літописах шляхом «із варягів у греки». ............