КІНЕЦЬ ДИКОГО ПОЛЯ

Бурхливі події сьогодення часто примушують нас повертатися назад і заглядати в наше минуле, аж до самих витоків. А вони сягають героїчних козацьких часів, на які випадає освоєння нашого краю постійними поселенцями, нащадки яких живуть тут і нині, продовжуючи справу своїх батьків, дідів та прадідів.

14-15 століття. Саме на цей час випадає розшматування нашого краю сусідніми державами та встановленням на його території кордонів Великого князівства Литовського, Московської держави та Кримського краю. Князівство Литовське, ведучи боротьбу проти Золотої Орди, поступово добивалося включення до свого складу не лише величезних територій на Правобережжі Дніпра, але й значної частини Лівобережжя. На півдні його кордони від гирла Дністра узбережжям Чорного моря доходили до Дніпровського лиману, по Дніпру піднімалися до острова Хортиця, а від нього йшли на ріку Конку і по ній виходили на Азовсько-Дніпровський вододіл, а відтак до Сіверського Дінця. На початку 16 століття до Дінця доходила прикордонна служба Великого Московського князівства, ведучи спостереження за татарськими улусами, що кочували на правому боці ріки.

Оскільки після розпаду в середині 15 століття Золотої Орди землі Призовя опинилися у складі Кримського ханства, тож й не дивно, що за правим боком Дінця закріпилася назва «кримська», а за лівим – «московська» або «руська». В цілому спустошені після монголо-татарських завоювань половецькі та південні руські землі стали називати в офіційних московських документах «Полем», а в народі – Диким полем.

До рубежу 15-16 століття належать перші писемні згадки про козаків у цьому районі. При цьому йдеться про них як про охоронців південних рубежів Литовського й Московського князівств. Це дає підстави вважати, що козацтво на той час вже складало військово-політичну організацію, яка захищала землі цих держав від нападів орд кримського хана та турецького султана і стримувала широкомасштабні експансійні плани Порти у Східній Європі.

Щодо донських козаків, то про них вперше йдеться у повідомленнях австрійського посла в Москві С. Герберштейна на початку 16 століття. Перебуваючи на службі у московського князя, вони забов язані були вести спостереження за переправами на Дінці, повідомляти порубіжним воєводам про наміри татар, які кочували зі своїми улусами на правому боці ріки.

Вторгалися татари в межі Московської держави здебільшого по Муравській та Ізюмській сакмах. Перша йшла від Перекопу на вододіл Конки й Берди, далі по Дніпровсько-Донецькому вододілу до міста Лівни, а відтак – на Москву. Від неї при витоках Самари й Сухого Торця відходила Ізюмська, яка по правому березі Осколу йшла на з єднання з Муравською. При витоках ріки Молочної від Муравської дороги відходила Кальміуська, яка по правому березі Кальміусу йшла в межиріччя Бахмату та Лугані.

Перейшовши Дінець у межиріччі Жеребця й Красної, виходила на з єднання з Муравською, не доходячи до Лівен.

Прикордонна служба Московської держави формувалася переважно з козаків путивльських й рильських. На наш погляд, це було обумовлено не лише близькістю місць відбування служби, але й навиками в її організації, оскільки і Путивль, і Рильськ до початку 16 століття перебували у складі Литовської держави, яка на той час уже нагромадила чималий досвід в організації оборони своїх кордонів від нападів татар.

Окрім козаків, що перебували на службі Московської держави, в Середньому Подінців ї діяли «свавільні», як називала їх московська адміністрація, козацькі загони, що здебільшого формувалися з мешканців Полтавщини, котрі займалися відхожими промислами в цьому районі. Неабияке значення в поширенні тут козацтва мали спільні походи козаків Д. Вишневецького і російських військ у 1558-1559 роках проти Кримського ханства та на Азов.

У 1570 році Іван 4, відряджаючи посла І.Новосельцева до Азова, передав через нього грамоту козацьким отаманам і козакам, в якій висловлювалося їм подяка за службу. ............