Зміст

Вступ

1. Контакт мовних систем

2. Двомовний носій як особистість

3. Соціокультурні умови мовного контакту

Висновки

Список літератури

Вступ

Якби процес комунікації обмежувався рамками мовних колективів, то відносно культур людство виявляло б не менш строкату і різноманітну картину, чим в мовному відношенні. Але справа йде інакше. Райони найбільш яскраво вираженої мовної різноманітності, такі, як Кавказ, Нова Гвінея, провінція Плато в Нігерії, район Оахака в Мексиці і ін., зовсім не відрізняються відповідною етнічною строкатістю. Випадки вражаючої одноманітності в області культури в умовах строкатої різноманітності мов служать доказом того, що спілкування може долати і дійсно долає мовні межі. Воно виявляється можливим завдяки посредству багатомовних носіїв.

Цей висновок знаходить емпіричне підтвердження в надзвичайно багатих даних індійської мовної статистики. Мовна різноманітність в Індії розподілена нерівномірно: воно дуже яскраво виражене у ряді районів Ассама, в центрі Деканського півострова, навколо пустелі Раджастан і уздовж перевалів Тибету, тоді як основні частини північної рівнини і майже все побережжя з мовної точки зору цілком однорідні. Володіння ще якою-небудь мовою, крім рідного, також поширено дуже нерівномірно. Можна було б чекати принаймні, що обидва ці показника знаходяться в прямій залежності один від одного, проте насправді вони виявляються незалежними. Це означає, що у ряді районів мовна різноманітність більш менш повно компенсується двомовністю (у містах, на Деканському півострові, уздовж проходів до Тибету), чого не можна сказати, наприклад, про Ассаму, Раджастане і взагалі про сільські райони, якщо їх порівнювати з міськими. Найбільшим цей розрив опиняється в районах, для яких характерний найбільший ступінь культурної відсталості. Таким чином, перешкодою процесу спілкування є не просто мовна різноманітність як таке, а мовна різноманітність у поєднанні з недоліком компенсуючої його багатомовності.

Хоча багатомовність, поза сумнівом, є явище не тільки значне, але і достатньо звичайне і поширене, прийнято, у тому числі і серед лінгвістів, розглядати одномовність як правило, а багатомовність - як щось виняткове. У цього погляду, що надзвичайно ідеалізується, є ряд джерел. Один з них - в спокусі екстраполювати досвід декількох європейських і американських країн, які протягом недовгого історичного періоду наближалися, з відомим успіхом, до свідомо поставленої мети - повної стандартизації мови як символу і знаряддя свого національного буття. Інше джерело цього погляду пов'язане з тим, що структурна лінгвістика на ранніх стадіях свого розвитку потребувала допущення синхронності і якісної однорідності мовних текстів, що служили об'єктом її опису. Але ні культурно-географічні перегородки, ні тимчасові методологічні установки, пов'язані з дитячою незрілістю наший науки, не повинні затуляти від нас того реального факту, що мільйони людей, можлива більшість людей, протягом свого життя в тому або іншому ступені оволодівають двома або декількома мовними системами і уміють пускати їх в хід кожну окремо - залежно від вимог обстановки.

Можуть заперечити, що говорити про багатомовність, не піднімаючи питання про мінімальну відмінність між мовами, - означає давати цій проблемі занадто широке і невизначене тлумачення. ............