Культура України
Важливим складником нашого духовного життя став величезний потенціал української науки. Її успіхи і здобутки можуть бути предметом нашої національної гордості. А такі її постаті, як В. Глушков, М. Амосов, династія Патонів, раніше — О. Богомолець, ставши об'єктом художнього або нарисово-документального зображення в українській літературі, зробилися і образами певного морально-естетичного значення. Наука дає нам і митців, письменників — хоч, може, й не так багато, як російська наука — російській літературі. Загалом високий рівень української науки впливає на інтелектуальний рівень суспільства, на понятійну сферу нашої духовності, почасти — і на розвиток української мови. Але, на жаль, цей вплив обмежують деякі прикрі обставини, що особливо розвинулися в останні десятиліття і відчутно звузили національно-культурний аспект української науки. (Застерігаюся: я не ігнорую інтернаціонального характеру змісту науки та її методології, я тільки говорю і про її дотичність до національної культури). Це, насамперед, переведення майже всіх наукових журналів з української мови видання на російську. Не менш тривожною здається і така обставина. Ще не так давно народжена на хвилі могутнього культурного піднесення народу Українська Академія наук була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не тільки відчували свою особисту причетність до української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, уособлювали національну культурну самосвідомість. Нині цю належну їй роль Академія наук втратила і навіть не помітила цього. Сьогодні ми радіємо хоча б з того, що бодай окремі вчені-негуманітарії, так би мовити, на власний страх і ризик виявляють зацікавлення долею української національної культури та української мови, як це зробив, наприклад, відомий учений-біохімік М. Ф. Гулий, взявши участь у дискусії про національне й інтернаціональне, яку проводить журнал «Прапор».
Є у нас мережа гуманітарних науково-дослідних інститутів. Там з року в рік багато робиться як для дослідження й почасти публікації культурної спадщини, так і для висвітлення сучасних процесів у культурі й мистецтві. Проте енергія ініціатив цих інституцій, мабуть, мала б бути більшою. Як і вихід на фундаментальні розробки в принципових питаннях стану, потреб і перспектив української національної культури. Та й звичайна людська, патріотична, громадянська відповідальність за неї мала б промовляти і рішучіше, і вагоміше. Хіба, скажімо, мовознавець або філософ не такі ж люди, як письменники, і якою бронею вони захищені від тих тривог, що неминуче виникають при елементарному зіткненні з реальним життям? Тоді чому з»- не мовознавці, не Інститут мовознавства Академії наук Української РСР, а лиш письменники — щоправда, з великим запізненням — піднесли мовне питання на державно-політичний рівень?
Чому не архітектори й історики — за кількома персональними винятками — і не відповідні державні науково-дослідні заклади становлять «ударну силу» тієї громадськості, яка бореться за збереження історичних пам'яток, популяризує відповідні знання? І чому філософія як репрезентант, узагальнювач і гарант духовного життя суспільства не дає концепції нашої культурної спадщини, не осмислює узагальненого образу нашої культури, не розробляє проблематики української національної культури як цілісності? Може, в усьому цьому (і багато чому подібному) теж виявляється розбалансованість нашої культури як системи?
В останні десятиліття «вертикальна» орієнтація економіки та надмірна централізація всіх сфер суспільного життя призвели і до відповідних викривлень соціокультурної сфери, до національно-культурних втрат, зумовлених деградацією «горизонтальних» структур, що виявилося багатоманітно — від загрозливого посилення культурного провінціалізму (де колишня слава багатьох міст, від Полтави й Чернігова до Дніпропетровська й Одеси, які ще в 20-ті роки були осередками українського мистецького життя, давали йому імпульси й ініціативи, в яких успішно розвивалися українське книгодрукування й періодика?!) до завмирання і бюрократизації культурної самодіяльності населення, вигасання народних ремесел тощо.
Взагалі кажучи, процес централізації культури відбувався в усьому світі, у нас він тільки набрав специфічних «адміністративних» форм. ............
