З М І С Т

Вступ

1. Молитва у контексті святоотцівської думки

2. Духовний потенціал молитви

Висновок

Література

Вступ

Тема контрольної роботи «Молитва як чинник духовності: богословські та філософсько-релігієзнавчі виміри».

Постійне вдосконалення особистості, підвищення її ролі в процесі позитивних змін у суспільстві актуалізують проблему пошуку духовних орієнтирів існування людства. Ця проблема породжує гостру потребу в осмисленні як богословських, так і філософських надбань, пов'язаних з антропним виміром світу, неодмінним атрибутом якого є модус духовності. Важливу роль у цьому контексті відіграє молитва.

Феномен молитви досліджували переважно богослови (Я. Воронецький Ор, П. Джонсон, Ю. Макселон, Дж. Пратт, Ф. Хайлер, І. Хопко та ін.). Значно менше праць, у яких ця проблема досліджується в релігієзнавчому вимірі (В. Москалець, К. Платонов, О. Предко, Д. Угринович). Проте і за такого підходу більшість авторів приділяють увагу аналізу типології молитв, їх змістовним характеристикам, не виявляючи їх гуманістичних можливостей. Відтак метою дослідження є з'ясування духовного потенціалу молитви в богословському та філософському осмисленні, її ролі в життєдіяльності людини.

1. Молитва у контексті святоотцівської думки

У джерелах святоотцівської думки спілкування Бога з людиною розуміють як процес передавання Богом людям своєї таємниці. Однак при цьому людина постійно повинна працювати над своїм духом, щоб досягнути досконалості. У вченні Євагрія Понтійського (прибл. 345—399р.р.) таке духовне зусилля розуміється як молитва, яка буває діяльною та споглядальною. Перша — це словесна молитва, друга — молитва серця. За Євагрієм, смисл молитви полягає в тому, щоб серце безмовно відкрилося і Бог заговорив в душах. У його вченні про молитву спостерігається тонкий аналіз людських пристрастей і порухів душі. Саме безперервна молитва допомагає слідувати за Христом. Євагрій, по суті, започаткував «умну молитву» (безперервне спілкування розуму з Богом), яка згодом трансформувалась у вчення про «Ісусову молитву» і знайшла свій вияв в православній традиції.

Зазвичай дію молитви отці церкви пов'язували зі своїм духовним життям. По суті, молитва — це подих духу; «... є молитва — живе дух, а немає молитви — немає і життя в дусі» [9, с. 67]. Школа внутрішньої молитви сприяла вдосконаленню людини, відкривала перед нею неозорі духовні обрії. Постійна інтенсифікація духовного життя призводила до нових способів самовираження. Завдяки такій молитві «внутрішня людина» відкриває в собі Бога як реальність, яка повідомляється, відображається в ній як благодать. Григорій Нисський стверджував, що для того, щоб досягнути «умного світла», необхідна зосереджена молитва, завдяки якій ум відрікається від всього, потім сила Святого Духу дає змогу людині бачити невимовну і неосяжну Красу. Розкриваючи Бога як Прекрасне, Григорій Нисський зазначає, що у тварному світі все лише причетне до ідеї краси. Духовна краса перевершує видиму красу. Отже, істинно сущим визнається лише божественний, інтелігібельний світ (світ духовних сутностей).

Своєрідною молитвою є «Сповідь» Августина Блаженного. Буря пристрастей, яка охоплювала Августина, спонукала до того, що він часто задумувався над їх природою. Він бачить Бога, чує його голос, відчуває його присутність, розмовляє з ним як з вірним другом. ............