Часть полного текста документа:Духовна культура Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчості. Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаями народу. Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізна-ється народ не тільки в сучасному, а і в його істо- ричному минулому. Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу. В усіх народів світу існує повір`я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає : Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась ? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? I Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури. Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим ; це була зустріч якщо не рівних, то близьких поту- гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєд- нання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де почина- ється християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято "Зеленими Святами". Всі ми відзначаємо свято Купала, на "Введіння" закликаємо щастя на майбутній рік, на "Катерини" кличемо долю, а на "Андрія" хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року ? Нарешті, діти, бавляться весною, співають : "А ми просо сіяли, сіяли, Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли. . . " Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід : "Ой, дід, дід і Ладо. . . " Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє II житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників. . . Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості. На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні прпадало свято зимового повороту сонця. ............ |