Основні концепції розвитку цивілізації (культури)
Книга О. Тоффлера «Шок майбутнього» (1970) у свій час стала бестселером. Автор зробив висновок про те, що прискорення соціальних і технологічних змін створює усе більше труднощів для адаптації зовнішнього й внутрішнього середовища людини. 50 тисяч років людської історії Тоффлер виміряв числом поколінь, кожне тривалістю в 62 років. Таких поколінь набирається приблизно 800, 650 з них жили в печерах. Тільки 70 останніх поколінь довідалися писемність, лише 4 покоління навчилися більш-менш правильно вимірювати час, тільки 2 останніх користуються електродвигуном. Переважна більшість матеріальних цінностей, з якими ми маємо справу в повсякденному житті, уперше створено нинішнім, восьмисотим поколінням. Кількість навколишніх нас предметів подвоюється через кожні п'ятнадцять років. Наприкінці свого життя нинішній підліток буде жити в предметному світі, в 32 рази перевищуючий предметний мир його батьків. Внутрішній мир людини не зможе пристосуватися й ефективно взаємодіяти із цим оточенням. Звідси - психологічний шок, що очікує людину в недалекому майбутньому. Такий загальний висновок автора.
Журналістський прийом контрасту, застосований О. Тоффлером, природно, вражає. Але чи не так похмуро є справа в дійсності? Щоб з'ясувати це, необхідно хоча б коротко ознайомитися з основними концепціями розвитку цивілізації (культури).
Інтелектуальним джерелом всіх концепцій цивілізації (культури) є те або інше розуміння тим або іншому великому авторові історичного процесу - всесвітнього або регіонального. Тому можна з повною підставою погодитися з афоризмом К. Маркса про те, що «історія - це сучасна думка про минуле».
Найдавніші з розшифрованих писемних пам'яток Єгипту й Месопотамії, труднощі, з якими зустрічаються дослідники через понятійні бар'єри, говорять про одному, універсальному явищі: подібно тому як природні умови, суспільна структура, економічний базис і, імовірно, всі інші аспекти цивілізації варіювали протягом часу, точно так само й мислення (менталітет) людей перетерплювала зміни. Так, причинну обумовленість фактів древнє мислення бачило в їхній божественній зумовленості (переписувачі перед описом факту вказували його ознаку, що виходить від небесних сил).
Такий підхід у класичну епоху (Греція: Платон, Аристотель, Фукидид, Геродот) повністю змінюється: починається пошук земних причинно-наслідкових зв'язків фактів, відзначається спрямованість руху історії, її циклічність. Платон в «Законах» і «Державі» описує еволюцію суспільства від додержавних утворень і примітивних держав до виникнення цивілізації. Була доведена ідея, що через розуміння минулого можна прийти до пророкування майбутнього. Фукидид виявив в історії повторювану модель: зліт цивілізації неминуче перемінявся її падінням - результатом «непомірно зрослої зарозумілості й гордині». Він говорив, що могутність вела до збагачення, збагачення спричиняло пиха й потакання примхам; останнє, у свою чергу, приводило людей до думки про те, що вони можуть не підкорятися законам людського поводження (цей висновок Фукидид одержав з аналізу історії Перського царства й пророчив Афінам ту ж долю).
Більше пізні грецькі дослідження історії направлялися думкою Аристотеля про те, що той, хто розглядає речі в їхньому становленні й походженні - будь та держава або що інше, - одержить про їх саме ясне подання.
Пізніше бл. ............