ПИТАННЯ ФІКТИВНИХ ТА УДАВАНИХ ПРАВОЧИНІВ У ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ
Незважаючи на те, що вже кілька років діє новий ЦК України (набрав чинності з січня 2004), у юридичній науці вкрай мало надавалося уваги аналізу питань щодо фіктивних та удаваних правочинів. Досліджуючи ці питання, автори обмежуються, як правило, загальною правовою характеристикою норм статей 234, 235 ЦК України. Зважаючи на те, що такі правочини дедалі частіше стають предметом судових розглядів, вони заслуговують на більш активну увагу.
Фіктивні та удавані правочини мають певні спільні ознаки, адже в тих і інших у сторін відсутня мета досягти правового результату, передбаченого у правочині. Іншими словами, зовнішнє волевиявлення учасників фіктивного та удаваного правочинів не відповідає їх внутрішній волі. Проте вони мають водночас істотні відмінності, які дали законодавцю підстави врегулювати їх окремими статтями ЦК.
Ознаки фіктивності
Як відомо, правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому відповідно до ст. 234 ЦК України правочин, який вчиняється без наміру створити будь-які наслідки, визнається судом недійсним. ЦК (ст. 234) називає такі правочини фіктивними, на відміну від ЦК УРСР, в якому застосовувався термін "мнима угода".
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними (наприклад, укладення громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації), або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, у тому числі у разі його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. У постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28.04.1978 р. N 3 цілком слушно було зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків (п. 16). Викладена правова позиція стосується тих правочинів, сторони яких дійсно мали на меті досягти відповідного правового результату. Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша — намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.
У досліджуваній статті 234 ЦК не передбачено коло осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним. Це можуть зробити сторона фіктивного правочину або інші заінтересовані особи. Оскільки сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків (реституції). ............
