Контрольна робота на тему:
Поезія та літературна творчість в Україні у другій половини XVII – XVIII ст.
Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.
Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.
Величезний масив поезії XVII— XVIII ст. — громадсько-політичної, ліричної, бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної, як уже зазначалося, — анонімний. Окремі імена збереглися випадково і сьогодні важко визначити обсяг поетичної творчості, скажімо, Івана Пашковського, Федора Кастевича, Якова Семержинського, Романа Корецького, Петра Поповича-Гученського, Дмитра Левковського, Юліана Добриловського та інших, чиї імена приховані в акровіршах або значаться під одним твором. Очевидно, творчість кожного з них не обмежувалася одним-двома віршами. І. Франко високо цінував цю масову поезію XVII—XVIII ст., з повагою говорив про її творців — нижче духовенство, дяків, недоучених студентів, письменних селян — "народ бідний, робучий, покривджений долею". Він відзначав велику працю тих численних безіменних поетів, "які завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашим віршописам подай, Господи, хоч десяту часть тої праці над формою і над поглибленням самої речі".
Невід'ємною ознакою культурного та літературного побуту України XVII— XVIII ст. були мандрівні дяки, або по-народному — "миркачі", "бакаляри", "бурсаки", "спудеї", "пиворізи", часто недоучені студенти, ченці-втікачі, що й стали основними творцями й носіями поетичної культури. Мандруючи по Україні у пошуках роботи й заробітків, вони по-філософському дивилися на світ, свої життєві незгоди забарвлювали гумором, перелицьовували на свій лад високі біблійні образи і сюжети, пристосовували релігійну літературу до потреб щоденного життя. ............
