Природа й наука у філософському осмисленні
Джерела розколу двох культур, про яке з такою наполегливістю заговорили в другій половині XX століття, особливо після публікацій англійського письменника й ученого Ч. П. Сноу, лежать глибоко в надрах формування новоєвропейської науки, а перше відкрите вираження й філософське осмислення, що не втратило свого значення аж до сьогоднішнього дня, він одержує на результаті XIX і на самому початку XX століття (хоча бунт романтиків кінця XVIII - початку XIX століття проти безоглядного преклоніння ідеологів епохи Просвіщення перед розумовою раціональністю може розглядатися як передбачення цих подій). До цього часу завершилося формування того, що зараз називається класичною наукою. В основних областях природознавства - фізиці, хімії, біології - були сформульовані фундаментальні узагальнення (закони И. Ньютона в теоретичній механіці, рівняння Дж. Максвелла в електродинаміку, система елементів Д. И. Менделєєва в хімії, теорія еволюції живої природи Ч. Дарвіна в біології). Здавалося, що всі явища природи охоплені природничо-науковим знанням, зрозумілі у своїй істоті з єдиної точки зору й вбудовані в деяку єдину "картину миру". І що стосується явищ природи, то представлялося, що справа тільки за поясненням частковостей і деталей конкретних явищ і за розробкою практичних, технологічних додатків фундаментальних знань. На порядок денний устало завдання дослідження й пояснення в тім же стилі і явищ людського миру, тобто самої людини й продуктів його діяльності - миру людської культури. От це важливо підкреслити: саме завдання пояснення людини й людської культури науково - читай природничо-науково, тобто тими ж пізнавальними засобами й у рамках тих же пізнавальних установок, які продемонстрували високу ефективність при вивченні явищ природи. До цього часу сформувалося й одержало колосальну популярність (особливо серед учених-натуралістів) позитивістський напрямок у філософії, представники якого намагалися теоретично обґрунтувати неминучість такого повороту гуманітарної сфери до наукового (природничо-наукової) методології пізнання. Як писав близький до позитивізму французький філософ і історик культури І.Тен, "новий метод, якому я намагаюся випливати і який починає входити в усі моральні науки, полягає в тім, щоб дивитися на людські добутки, і зокрема на добутки художні, як на факти і явища, характерні риси яких повинне позначити й відшукати їхньої причини, - більше нічого. Наука, що розуміється таким чином, не засуджує й не прощає; вона тільки вказує й пояснює... Вона надходить, подібно ботаніці, що з однаковим інтересом вивчає те апельсинове дерево й лавр, то ялину й березу; сама вона - щось начебто ботаніки, що тільки досліджує не рослини, а людські добутки. От чому вона треба загальному руху, що у цей час зближає моральні науки з науками природними й, повідомляючи першим принципи, розсудливість і напрямок останніх, надає їм ту ж міцність і забезпечує за ними такий же успіх".
І от у цих умовах гуманітарії й філософи, що не приймали такої установки на перетворення соціальних і гуманітарних наук у розділ природознавства, взяли на себе завдання досліджувати, наскільки обґрунтовані ці домагання природничо-наукового методу на пояснення миру людської культури, і якщо ці домагання не обґрунтовані, те чим культура якісно відрізняється від природи, а науки про культуру (гуманітарні науки, "науки про дух") - від наук про природу (природничих наук)? Ця проблема одержала блискуче висвітлення в цілій серії робіт представників неокантіанства (В. ............
