ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
На сучасному етапі з проблемами забезпечення прав національних меншин в поліетнічній Україні безпосередньо пов'язані досягнення національної злагоди в суспільстві, забезпечення державного суверенітету і територіальної цілісності, формування національно-державної ідентичності, утвердження власного іміджу на зовнішньополітичній арені тощо. Історичний досвід свідчить, що порушення цих основоположних засад етнополітики за певних обставин може загрожувати підривом основ життєдіяльності будь-якого багатонаціонального суспільства. Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуків відповідного механізму її функціонування, який би упереджував протистояння в суспільстві за етнічною, мовною чи культурною ознаками. У цьому контексті особливої ваги набуває вивчення вітчизняного досвіду у формуванні механізму забезпечення прав національних меншин.
Серед дослідників проблеми розвитку та становлення етнонаціональної політики України слід виділити І.Кураса, О.Майбороду, В.Наулка, М.Панчука, Ю.Римаренка, В.Трощинського, О.Рафальського, Л.Рябошапко, Б.Чирка та ін. їхні дослідження містять цінний теоретичний і фактичний матеріал, що дає можливість найбільш достовірно оцінити та окреслити основні напрямки розвитку процесів, пов'язаних із етнополітичними проблемами національних меншин України як доби Центральної Ради, так і на сучасному етапі. У запропоновоній статті робиться спроба проаналізувати формування та еволюцію політики Центральної Ради України щодо національних меншин та окреслити значення та вплив вказаної політики на становлення і розвиток сучасної української етнополітики.
Можливості практичної реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України в XX столітті відкриваються лише в 1917 році. Саме відтоді починає формуватися політика Української держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, П.Христюк та ряд інших політичних діячів та мислителів. Якщо спробувати окреслити завдання, що постають перед ними, то слід виділити перш за все такі напрямки: по-перше, втілити ідеї федералізму у практику політичного життя і, по-друге, виробити концепцію етнополітичних перетворень в Україні з активним залученням до неї представників усіх національностей, які населяли територію України.
Відновлення української державності розпочалося зі створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.), керівництво якої піклувалось про впровадження принципів автономії й федерації в найважливіші законодавчі акти, що знайшло вияв у трьох перших Універсалах. Провідні діячі української революції прагнули сформувати правову базу регулювання міжнаціональних відносин в поліетнічній країні, де кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Так, ще на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. У брошурі "Вільна Україна" він запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей національним злочинством"1. Принципово не погоджуючись з гаслом "Україна - для українців!" (за яким стояли М.Міхновський та його прихильники), М.Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості та екстремізму, чинив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
В даному контексті важливо зазначити, що на початку XX ст., за даними перепису населення Російської імперії у 1897 році, на землях України мешкало понад 4 млн.представників національних меншин, серед яких 2 млн. ............