Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

Характерною ознакою доказування є те, що обов’язок чи право його здійснення належить тільки суб’єктам кримінального процесу. Безпосередньо, їх діяльність визначає зміст доказування, робить його живим і персоніфікованим. Доказування прийнято розуміти й у зобов’язуючому значенні – як обов’язок збирання, перевірки й оцінки доказів з метою встановлення істини та як обов’язок обґрунтувати свої висновки за допомогою доказів. Природно, що цей обов’язок лежить на державних органах, що здійснюють доказування, – слідчому, прокуророві, суду, хоча зміст його для кожного з цих органів – різний [2, с. 60]. Зазначена позиція знайшла своє відображення і у кримінально-процесуальному законі, де у ст. 22 зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого. В діяльності прокурора та суду переважними є такі елементи доказування як перевірка, дослідження та оцінка зібраних доказів у кримінальній справі. Специфічність діяльності слідчого як суб’єкта доказування полягає в тому, що йому, в першу чергу, потрібно зібрати (закріпити) докази, а вже потім, на підставі їх перевірки та оцінки – сформулювати висновки та прийняти рішення в справі. Крім того, результати його діяльності з доказування підлягають прокурорському нагляду, судовому та відомчому контролю, можуть бути оскаржені заінтересованими суб’єктами доказування.

Досудове провадження складається із двох стадій – порушення кримінальної справи і досудове розслідування.

Порушення кримінальної справи являє собою початкову стадію кримінального процесу, зміст якої становить діяльність з прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки заяв та повідомлень про злочини, прийняття по них рішень, з’ясування наявності або відсутності підстав для порушення кримінальної справи.

Донедавна більшість процесуалістів і криміналістів не піддавали сумніву назву першої стадії кримінального процесу [4]. Однак з середини 80-х років різні автори звертали увагу на її недосконалість. Так, А. Я. Дубинський зазначав, що її доцільно іменувати стадією вирішення питання про порушення кримінальної справи [6, с. 5]. При цьому наголошується, що по матеріалах, які надійшли до органів внутрішніх справ, може бути прийняте рішення не лише про порушення кримінальної справи, але й про відмову в порушенні кримінальної справи відповідно до частини другої статті 97 КПК України за наявності обставин, передбачених у статті 6 КПК України.

Схожою є пропозиція П. П. Підюкова. Акцентуючи увагу на невдалій назві першої стадії кримінального судочинства, він вважає, що для точного виразу сутності і тих рішень, які при цьому приймаються, її доцільно іменувати стадією вирішення питання про необхідність розслідування. Підсумковим рішенням, на думку цього автора, можуть бути не лише рішення про початок розслідування кримінальної справи, але й про відмову в провадженні розслідування [15, с. 9].

В. М. Тертишник пропонує іменувати цю стадію стадією дізнання [2, с. 51].

Л. М. Лобойко та В. С. Зеленецький пропонують іменувати її дослідчим провадженням [9, с. 14].

Зокрема, В. С. Зеленецький вказує на те, що даний процес передує слідчому і тому його необхідно розглядати як самостійний процес і називати «дослідчим кримінальним процесом» [8, с. ............