Історія, перспективи Конвенції прав людини
Права людини — це те, що властиве самій природі людини, без них вона не може існувати як людська істота. Вони випливають із гідності людини — моральної риси, унікальної неперевершеної цінності людської особистості. Усвідомлення людиною власної гідності є запорукою поваги до неї з боку інших людей, визнання її рівності. Права людини є підвалинами свободи — блага, необхідного для реалізації своїх можливостей кожною людиною, та справедливості — природної потреби людини в однаково справедливому ставленні до себе, як і до інших членів суспільства. Тому вони повинні бути безумовно визнані та гарантовані державою. Це означає, що механізми реалізації прав людини мають закріплюватись у Конституції та законах держави.
Поняття «право» — багатозначне, але в більшості випадків воно визначається як система законів, що санкціонуються державою.
«Право — система загальнообов'язкових соціальних норм, що охороняються силою державного примусу, що забезпечує юридичну регламентацію суспільних відносин у масштабі всього суспільства» (Енциклопедичний словник — М., 1999 — С. 240).
У даному випадку правосуб'єктність закріплюється, в першу чергу, за державою, а потім за громадянином. Закони регулювали або захищали право одних привласнювати додатковий продукт або здійснювати владні функції за рахунок інших.
Але крім «писаного» права, існує ще природне право — «поняття, що означає сукупність принципів, правил і цінностей, продиктованих самою природою людини й у силу цього не залежних від законодавчого визнання або невизнання їх у конкретній державі» (Енциклопедичний юридичний словник — М., 1999 — С. 100).
Ідея про існування природного права як імператива, що вище держави і закону і захищає справедливий порядок, виникає на зорі людської цивілізації і поступово розвивається з абстрактної філософської ідеї у систему міжнародних норм і документів. Історія прав людини — це історія людства. Сучасні міжнародні закони у сфері прав людини написані кривавою боротьбою людства за справедливість та людську гідність. Більшість країн мають систему гарантування справедливості в житті їхніх членів. Багато культур мають традиції, подібні до «Золотого правила» — «Поводься з іншими так, якого поводження ти хотів би для себе». Кодекс Гамурабі, Біблія та Коран — три най старіших письмових джерела, які говорять про права та обов'язки людей.
Вже в часи «гомерівської» Греції (кінець XI тисячоріччя до н.е.) елліни оперують такими поняттями як дике (правда, справедливість) і номос (закон). Божественна за своєю природою справедливість виступала як об'єктивна підстава і правовий критерій. Положення про єдині корені й основи справедливості і закону Гесіод (VII ст. до н.е.) зображує у своїх поемах «Теогонія» і «Праці і дні» таким чином: Справедливість (Дике) і Благозаконіє (Євномія) — дві сестри-богині, дочки верховного бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Справедливість протиставиться силі і насильству.
Хоча боротьба за реалізацію прав людини сягає давнини, юридична кодифікація індивідуальних прав має своїх конкретних попередників в особах Магна карта (1215 р.), Англійського білля про права (1689 р.), Французької декларації прав людини (1789 р.) Білля про права США (1791 р.) і Декларації незалежності Томаса Джеферсона.
У XIX — XX ст. ............