РЕФЕРАТ
на тему
„ДОЛЯ, СХОЖА НА ЛЕГЕНДУ”
Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком, і вказав нові, світлі і
вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
...................................................................
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.
Іван Франко
Нащадок прибалтійських баронів генерал і сенатор В. Енгельгардт володів у різних губерніях Росії п'ятдесятьма тисячами кріпосних душ. 9 березня (25 лютого за тодішнім календарем) 1814 р. в нього на одну душу побільшало: в селянській сім'ї Григорія та Катерини Шевченків народився син, охрещений Тарасом.
Сталося це в селі Моринці, розташованому кілометрів за двісті від Києва. Через два роки сім'я переїхала в сусіднє село Кирилівку, що належало тому ж поміщикові. Навколо пролягав незрівнянної краси хвилястий лісостеп, овіяний подихом історії. Древня земля полян, які заснували давньоруську Київську державу, пам'ятала і бої з хижими степовиками-половцями, і навали орд Батия, і славні битви козацьких та селянських полків з військом польських королів, і загони озброєних ножами й косами повстанців-коліїв, які наганяли жах на всіх, хто «паном звався»... Про минуле — не забуваючи, однак, і сучасного — співали народні співці-кобзарі під акомпанемент дзвінкострунних кобз та бандур, про нього нагадували високі могили серед полів, насипані в незапам'ятні часи скіфами чи сарматами, а за народними переказами — і козаками-запорожцями, що ховали там своїх загиблих товаришів. Тепер це був густонаселений край з величезними поміщицькими маєтками — справжній заповідник лютого кріпосництва.
Кріпак Григорій Шевченко був хліборобом, часом і чумакував — возив сіль та рибу з Криму, але успіху в житті не мав: велика сім'я жила в злиднях. Інколи в недальні чумацькі поїздки він брав з собою малого сина; так восьмидев'ятирічний Тарас побачив чимало сіл і міст — аж до самого Єлисаветграда (нинішній Кіровоград). Особливо запам'яталися йому Сміла та Умань: він багато чув про них від діда по батькові, сивочолого Івана Шевченка, котрий любив розповідати онукові, як палали тут пожежі та буяло народне повстання...
У дев'ять років Тарас зазнав першого тяжкого удару: ще зовсім молодою померла його добра, лагідна мати, замучена нестатками й тяжкою працею.
З появою в сім'ї мачухи, яка привела з собою трьох власних дітей (усього їх стало тепер у хаті восьмеро), життя для малого хлопця стало нестерпним. Лайлива й жорстока, мачуха найбільше зненавиділа Тараса — за пряму, незалежну вдачу, а може, й ще за щось, вже зовсім незрозуміле для неї, що проблискувало в серйозних дитячих очах.
Він уже навчався тоді грамоти в першого зі своїх учителів — сільського дяка. Без особливих труднощів подолав перші книжки (звичайно, церковні) — «граматку», часослов, псалтир. ............