Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Зміст
Вступ
1. Теоретичні основи дослідження
2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Отже, для дослідження теми курсової роботи „Цикл оповідань І.Нечуя-Левицького: манера оповіді, конфлікт, комічне” ми використали описовий та порівняльно-історичний методи. Вони допомогли найчіткіше відповісти на ті питання, які були поставлені у роботі. Зокрема, можна зробити висновок, що всі проблеми, які розглядаються у роботі, пов’язані між собою. У роботі була проаналізована проблема конфлікту, основою якого стали ті процеси, які відбувалися у тогочасному громадському житті, зокрема наслідки селянської реформи, які найповніше відбилися в оповіданнях письменника.
Розкривши питання комічності творів, можна зробити висновок, що базою для появи гумору в оповіданнях став конфлікт. Комізм у творах викликаний ситуаційними засобами гумору, тобто сміх викликають ті становища та ситуації, у які потрапляють персонажі, та власне мовними.
Ми охарактеризували манеру оповіді, яка будується на основі фольклору та характерних зворотах живої народної мови. Вона також змушує подивитися на начебто драматичну ситуацію з іншого боку. Манера оповіді належить до власне мовних засобів гумору, до яких належать гумористичні евфемізми, гумористичні порівняння, літоти, гіперболи, алогізми, епітети. Ці засоби несуть в собі викривальний характер, тобто баби, наговорюючи одна на одну, показують себе з найгіршого боку.
Отже, для І.С.Нечуя-Левицького важливим завданням було не стільки розкрити проблеми вселюдського змісту, показати життя у всіх його суперечностях, скільки дати вичерпну характеристику настроїв, побуту селян. У циклі оповідань простежуються традиційні контрастні типи, монологічна структура, змалювання комедійних епізодів, які є засобами висміювання мізерності людської натури.
1. Теоретичні основи дослідження
І.С.Нечуй-Левицький – один із найвидатніших українських прозаїків реалістичного напряму пошевченківської доби. Його літературна діяльність в основному припадає на другий етап визвольного руху в Росії – різночинський, або революційно-демократичний. Заслугою Нечуя-Левицького є розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбулося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.
Новаторство І.Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки „оповідного” стилю, розширюючи і збагачуючи попередні форми, а з іншого – здійснив перехід до форми об’єктивно-епічного повіствування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер’єру й пейзажу. Немале значення для розвитку І.Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв’язків із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах).
І.Нечуя-Левицького справедливо вважають також майстром українського пейзажу. ............
