Українізація, її суть та наслідки
Становище в Україні у перші післяреволюційні роки було досить складним. Більшовики могли утриматися при владі, тільки застосовуючи терор проти місцевого населення. З першого року існування радянської влади репресії мали цілеспрямований характер, вели до ліквідації будь-яких виявів інакомислення і до насадження монопольної влади партії. Наприкінці 1920 р. при Наркоматі освіти УРСР було створене управління, яке провадило цензуру друку. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та українськими есерами. Можна було ліквідувати нечисленні партії і залякати інтелігенцію. Однак що робити з багатомільйонним з глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям селянством, політично неблагонадійним робітництвом.
Ситуація вимагала від більшовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. Одним із найперших і найдалекосяжніших компромісів було скасування вкрай непопулярного «воєнного комунізму». Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (неп) покращила загальне господарське становище. Наступним кроком стало утворення у грудні 1922 р. СРСР, щоправда проголошений у Харкові український радянський уряд був фікцією.
Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 років. Голод був спричинений посухою, розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв.
Та все ж таки збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на дальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого їх довгі роки позбавляла Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні і громадські структури основи для майбутнього територіального усамостійнення України. Утворення Радянського Союзу не применшило гостроти національного питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44%). Такі демографічні показники вказують на політичне значення України у СРСР. Проте ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. -23,3%, частки росіян й євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - українці становили бл. 80% населення УРСР) Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею всього 2%.
Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XII з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізаціі» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».
Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (з 1921 по 1925 р.) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики «українізації». Дмитро Лебедь весною 1923 р. ............
